Обидва мовчали. Маленький, круглий, мов барило, чорночубий Монтковський, як нижчий чином, не смів перший заводити розмову, бачачи, в якому лихому настрої Порадовський, а той, височенний, рудий, все ще червонів і душився злістю і за неболючий, але образливий удар Палія, і за те, що доведеться повертатися, не виконавши доручення Яблоновського.
Вони вже кінчали трапезу, коли у двері заглянув Свирид Многогрішний.
— Перепрошую вельможних панів, я хотів би зайти до господи і погомоніти з панами про те, що їх цікавить, — облесливо промовив він.
— А що нас цікавить? — вирячився на нього Порадовський.
— Я був на Викітці в той час, як той розбійник Палій… Ну, пан сам знає, що трапилося…
— На що пан…
— Хорунжий Свирид Многогрішний, прошу пана.
— На що пан Многогрішний натякає? — грізно спитав Порадовський.
— Прошу вельможного пана не сердитись на мене. Що було, те було… А ось про те, що буде, я й хотів би поговорити. Ну, пан комісар сам розуміє, що мова йтиме про того розбійника…
— Палія?
— Так.
Порадовський подумав, витер долонею масні губи.
— Ну, заходь — кажи! Послухаємо…
Многогрішний швидко шуснув у хату, примостився біля столу. Обидва комісари мовчки вп’яли в нього очі.
— Панове, я хотів таємно доповісти вам, а у ваших шляхетних особах — воєводі Яблоновському про ненадійність Палія… Пан король дав йому приповідний лист на Фастів і на навколишні землі, ощасливив його своєю ласкою, а він умислив чорну зраду супроти короля…
— Що саме? Не тягни! — вигукнув Порадовський.
Многогрішний підсунувся ближче. Відчувши себе упевненіше, налив з глека пива — вихилив. Озирнувшись, чи ніхто не підслуховує, прошепотів:
— Він хоче підбити інших полковників на те, щоб усе Правобережжя знову приєднати до Лівобережжя, тобто до Москви…
— Що? — аж підхопився Порадовський. — Ти маєш певні докази?
— Я сам доказ цьому, панове! — бундючно заявив Многогрішний. — Бо чув на власні вуха, як Палій патякав про це з козаками, а ті, розвісивши вуха, мов дурні, уважно слухали його…
Порадовський радісно потер руки.
— Гм, це важлива новина! Отже, Палій — зрадник, і його треба негайно заарештувати!
— Без наказу пана Яблоновського? — засумнівався Монтковський.
— Я маю такий наказ! Не особисто на Палія, а на всіх, хто так або інакше виступає проти корони! В даному випадку є докази супроти полковника Палія…
— Саме про це я й кажу, — зрадів Многогрішний. — Палій — небезпечна особа. І я певен, що гетьман Яблоновський віддасть його до суду. А я ладен посвідчити проти нього… Тим більше, панове, що я давно хотів перейти на службу до пана Яблоновського… Якщо буде нагода, замовте за мене словечко, як за вірного слугу.
— Замовимо, — погодився Порадовський. — Пан Яблоновський добре платить відданим людям… Але слова — це тільки слова, пане Многогрішний, а для того, щоб я поручився за тебе перед гетьманом і воєводою, потрібні діла!
— Які?
— Я вирішив заарештувати Палія, а ти допоможеш мені в цьому.
— На Бога, пане! — вигукнув здивований Монтковський. — До Палія прихильно ставиться сам король!
— Бо не знає про його справжні наміри! — відрубав Порадовський. — Діло вирішене — Палія треба заарештувати! Але як?
— Тихо, без ґвалту, — відповів Многогрішний. — Я допоможу вельможним панам… Можете цілком покластися на мою спритність!
Перебувши деякий час серед гайдуків воєводи Младена у недоступних міжгір’ях Старої Планини, Арсен і Златка вирушили в путь на Україну.
У Білій Церкві несподівано дізналися про арешт Палія. І хоча був вечір, а коні ледве трималися від утоми на ногах, та й самі вони — особливо Златка — потребували відпочинку, Арсен рішуче сказав:
— Їдемо, люба! Тут недалеко — тридцять верст… Якраз на ранок будемо дома!
Златка звикла вже не перечити Арсенові, коли йшлося про важливі діла, і незабаром вони простували на північ.
До Фастова прибули якраз на сніданок.
Ніжна зелень весни прикрасила, заквітчала розорене війнами і лихоліттями місто, мов наречену. Шуміли на фастівській горі, біля фортеці, молоді явори, сивими хмарами нависли над сріблястою Унавою гіллясті верби.
Ще з шляху Арсен побачив на материному подвір’ї осідланих коней. Серце його схвильовано забилося. Хто б це міг бути?
Коли відчинив ворота і допоміг Златці злізти з коня, почув тупіт ніг і радісні вигуки.