Коли коні були осідлані, козаки повитягали заховану у возах зброю.
— Друзі, хто залишається тут — пильнуйте! — сказав Арсен. — Як тільки почуєте постріли, крики або свист — мчіть на допомогу! Зрозуміли?
— Зрозуміли, — відповів хтось. — Хай вам щастить!
Арсен і Спихальський з групою козаків рушили до замку. Хвіртка у воротях, як вони й сподівалися, була відчинена. На подвір’ї темно й тихо. Тільки в одному віконці світилося.
Арсен підкрався — заглянув крізь шибку. У великій, з низькою стелею кімнаті покотом спало кілька гайдуків. Ще двоє скидали одяг — ладналися спати. Тільки біля столу сидів один безвусий юнак і шматком грубого сукна до блиску начищав пістолі, ціла купа яких лежала перед ним.
«Не ждуть лиха, — подумав Арсен і, намацавши на дверях засув, тихенько натиснув на нього рукою. — Хай посидять. Може, обійдеться без кровопролиття…»
Залишивши кількох козаків на чатах, він повернувся до входу в кам’яницю, де з товаришами ждав на нього Спихальський.
— Сюди, — шепнув пан Мартин. — Обережно! Сходи круті — можна й карк зламати…
Вийнявши з–за пояса пістоль, він перший почав спускатися вниз. За ним — Арсен, Роман, потім — Яцько, Семашко та Метелиця.
Десь у глибині блимало світло. Почулося протяжне позіхання вартового.
Спихальський скрадався тихо, мов кіт, тримаючись рукою за кам’яну стіну. З підземелля дихнуло могильним холодом і цвіллю.
На останній сходинці він зупинився, обережно виглянув з–за рогу. Довге підземелля тягнулося ліворуч і праворуч від нього. В мурованій стіні виднілися потемнілі від сирості й часу двері з заґратованими віконцями.
Магнатська в’язниця! Видно, не один хлоп скуштував у ній жахливих тортур!
Біля дверей, на низькому ослінчику, сидів, закутавшись у кожушинку, вартовий. Невеликий олійний ліхтар, що висів під стелею, освітлював його кудлату овечу шапку і сутулі плечі.
Почувши шарудіння, він стривожено запитав:
— Хто там? — І, підвівшись, наставив мушкета.
Спихальський вирячив очі: на варті в підземеллі стояв давній знайомий — Свирид Многогрішний.
— Холера ясна! — загримів його могутній голос під низьким склепінням. — Невже це ти, пане Свириде? А я й не знав, що ми обидва на службі у ясновельможного пана гетьмана!
— Перепрошую пана, з ким честь маю? — не впізнаючи, допитувався Многогрішний.
— Холера! Невже не впізнаєш Мартина Спихальського?
— О, пан Мартин! Ніяк не сподівався зустрітися з тобою в такому місці… То пан служить у ясновельможного гетьмана Яблоновського?
— І не перший день! А пан, мабуть, недавно, бо я щось раніше не бачив тебе серед гайдуків гетьмана? — спитав Спихальський, виходячи на освітлене місце і наближаючись до Многогрішного.
— Всього кілька днів… Але ж служба собача — гибієш у цьому підземеллі! Може, пан Мартин допоможе мені знайти тепліше місце? Хе–хе! — І Многогрішний навмисне здригнувся, щоб показати, як тут по–справжньому холодно.
— А чого ж — допоможу! Хе–хе! — передражнив його Спихальський і раптом, згрібши за груди, притиснув до стіни, вирвав мушкет. — Пся крев! Нарешті я тебе злапав! Ниньки тобі стане не тільки холодно, а й жарко! Задушу, мов слимака!
— Пане Мартине, ти що — здурів? Пусти! — заборсався той.
На крик прибіг Арсен з товаришами. Він одразу зрозумів, кого впіймав Спихальський, і притримав його руку, що вже вп’ялася в горло на смерть переляканого Многогрішного.
— Так от де ми зустрілися, дядьку Свириде! — похитав головою. — Усім ти служив. А тепер ще й пану Яблоновському!
— Звенигора! — простогнав приголомшений несподіваною зустріччю Многогрішний.
— Хлопці, заткніть йому рота! — наказав Арсен, звертаючись до Яцька і Семашка. — Зв’яжіть руки, щоб не втік, собака! Посадіть на коня і стережіть мов зіницю ока!
Яцько і Семашко підхопили Многогрішного, якому зі страху відібрало ноги, і поволокли нагору.
Арсен кинувся до дверей, крізь грати яких уже просовувалися чиїсь руки.
— Батько Семен?
— Так, голубе! Так! Випустіть мене, хлоп’ята, швидше звідси! — озвався з кам’яниці Палій.
На дверях висів міцний замок.
Арсен шарпнув — не піддався.
— Ану, синку, пусти мене! — відсторонив його Метелиця. — Колись, бувало, гнув у руках кінські підкови. Спробую зараз… Чи є ще сила?
Він ухопив замок обома ручищами і, натужуючись так, що аж лице побагровіло, поволі почав гнути заіржавіле залізо. Воно скрипнуло — дужка переломилася надвоє. Двері розчинилися — і полковник опинився в обіймах друзів. На ногах і на руках у нього гриміли кайдани.