— Той, що по другий бік муру, — відповіла міс Мері. — Там на одному дереві сиділа пташка, така червоногруда, і співала.
На її здивування, при цих словах обвітрене обличчя старого відразу злагідніло. Чоловік повільно усміхнувся. Це геть його перемінило. Мері подумала: наскільки ж гарніше виглядає людина, коли вона усміхається. Раніше це ніколи не спадало їй на гадку.
Садівник повернувся у бік яблуневого саду і легенько засвистів. Цього Мері вже ніяк не сподівалася. Але далі сталося щось геть неймовірне.
Дівчинка почула шурхіт крил — і тут з’явилася та сама пташина. Вона підлетіла до них і сіла на великій скибі землі, за крок від масивного черевика старого.
— О, ото вона, — радісно вимовив він, а тоді заговорив до пташки, ніби до маленької дитини. — І де ж ти досі була, волоцюго? — ніжно запитував він. — Давно я тебе не бачив. Певно, вже шукаєш собі пару? А не зарано?
Пташина схилила свою маленьку голівку набік і дивилася на нього блискучими оченятами, схожими на чорні намистинки. Вона анітрішки не боялася садівника і заходилася порпатися в землі, шукаючи собі личинок та комах. У Мері потепліло у грудях. Її розчулило, що цей суворий з вигляду старий розмовляє з пташкою як з дитиною. Дівчинка сама з ніжністю розглядала її маленький дзьоб, тоненькі лапки, кругленькі груди.
— Вона завжди прилітає, коли ви її кличете? — майже пошепки спитала Мері.
— Ая’, прилітає, — ствердив старий. — Я її давно знаю, ще з малого. Ото вилетіла була з гнізда з тамтого саду, перелетіла через стіну — а назад ся вернути вже сили не було. Кілька днів жила в мене, ото ми й подружилися. А як вже змогла ся вернути у своє гніздо, то цілий виводок розлетівся хто куди. Вона ся лишила сама і знов ся вернула до мене.
— А що це за пташка? — спитала Мері.
— Як, ти не знаєш? Малинівка. Малинівки дуже віддані. Вони такі, як собаки… якщо вмієш з ними обходитися. Подиви’, як ся розглядає. Ніби дзьобає, а знає, що ми про неї балакаєм.
Старий з гордощами дивився на пташку, ніби пишався, що в нього є такий друг. Мері з цікавістю спостерігала і за пташкою, і за садівником.
— Ая’, їй подобає’ся слухати, коли про неї балакають, — усміхнувся садівник. — Вона дуже цікава. Тільки-но виходжу в сад — все прилетить, подиви’ся, що я роблю. Певно, більше знає, що ту’ роби’ся, ніж містер Крейвен. Той нічим не цікави’ся. А вона ту’ головна, так.
Малинівка ще походила трішки, попорпала дзьобом землю, а тоді зупинилася і на якусь мить затримала погляд на Мері. Дівчинка відчула, що пташка її вивчає. Серце її завмерло від хвилювання. Та ось Мері опанувала себе і розпитувала далі.
— А куди полетіли решта пташенят з її гнізда? — поцікавилася вона.
— Того ніхто не знає. Птахи на однім місці довго ся не тримають. Поки навчаться літати — то ще, а потім враз покидають гніздо. А ця розумна, знає, що ся лишилася сама і що так мусить бути.
Міс Мері зробила крок до малинівки і ще раз пильно на неї подивилася.
— Я також сама, — промовила вона.
Досі вона не усвідомлювала: саме самотність породжувала її невдоволення і роздратування. Мері збагнула це, здається, тієї миті, коли вони з малинівкою дивилися одна одній у вічі.
Старий посунув набік шапку — Мері побачила його лисину.
— Ти що, та мала з Індії? — похитав головою.
Мері кивнула.
— Тоді нема що казати: тобі напевно не солодко, — визнав садівник. — Тільки ту’ не знаю, як собі з тим порадиш, — додав він.
Він знову взявся копати, із силою заганяючи заступ в масну землю. Малинівка стрибала поруч і зосереджено вишукувала собі личинки і хробачки.
— Як вас звати? — врешті поцікавилася Мері.
Чоловік випростався.
— Бен Везерстаф, — промовив він й невесело усміхнувся: — Я також сам як палець. Хіба ото вона прилетить, — показав на малинівку. — То мій єдиний друг.
— А в мене зовсім нема друзів, — вимовила Мері. — І ніколи не було. Няня не дуже мене любила, і я ні з ким не бавилася.
Мешканці Йоркширу назагал славляться своєю простотою: вони вміють викласти співрозмовникові все як на духу без зайвих церемоній. А старий Бен Везерстаф був справжнім йоркширцем з Мізельського пустища, тож він так і сказав:
— Та ми з тобою з одного тіста зліплені. Все набурмосені, невдоволені, все світ нам не милий. Яке їхало, таке здибало.
Такого Мері Ленокс ще ніколи в житті про себе не чула. Та й хто міг би їй це сказати? Слуги? Вони лише покірно кланялися, хай що вона з ними робила, бо найбільше боялися не догодити своїй вередливій міс Сагіб. А більше ніхто нею не переймався. Та зараз дівчинка добряче замислилася: невже вона і справді така? Набурмосена, як ото Бен Везерстаф перед появою пташки? Непривітна, як він у момент їхньої зустрічі? Від цих думок Мері зробилося геть незатишно.