— Що це? — спитала вона, показуючи у вікно.
Молоденька служниця, яку звали Марта, саме звелася з килимка. Вона глянула у вікно і кивнула:
— Отам?
— Ага.
— То пустище, — відповіла по-йоркширськи з добродушною посмішкою. — Тобі подобає’ся?
— Ні, — відказала Мері. — Зовсім.
— Ти просто не звикла, — мовила Марта, знову опускаючись на килимок. — Думаєш, що воно таке дике, необжите. Але потім тобі ся сподобає, зобачиш.
— А тобі воно подобається? — поцікавилася Мері.
— Ая’, мені дуже подобає’ся, — відповіла Марта, енергійно ґлянцуючи камінну решітку. — Люблю то наше пустирище. Хоч великих дерев ту’ не знайдеш, але трава росте, і розмаїті кущі. А навесні, коли зацвітають дрок, рокитник і верес, ту’ стає дуже мило. Все пахне медом, а небо таке синє. Бджоли літають, і співають жайворонки. Ох, та я ніколи звідси не поїду, кажу тобі.
Мері здивовано слухала, що говорила Марта. Її манери… Слуги, до яких вона звикла в Індії, ані близько не посміли б говорити з нею як з рівнею. Індуси завжди були догідливі, послужливі, покірно складали руки перед собою і кланялися, а господарів поштиво називали «милостивими заступниками». В Індії слугам просто віддавалося накази — їх ніколи ні про що не просили. Говорити слугам «будь ласка» і «дякую» — про це не було й мови. Мало того, якщо няня чимось бува їй не догодила, то Мері могла дати доброго ляпаса цій старшій жінці. І тут Мері подумала, що з Мартою вона навряд чи наважилася б так вчинити: щось їй підказувало, що ця добродушна балакуча дівчинка нізащо не дозволила б так зі собою поводитися.
— Ти якась дивна як на служницю, — зверхньо кинула Мері зі свого ліжка.
Марта сіла навпочіпки зі щіткою в руці і засміялася. Тон Мері зовсім не вплинув на її настрій.
— Знаю-знаю, — сказала вона. — Якби ту’ в Мізелтвейті було все як в людей, то мене би сюди і не взяли. Хіба на кухню мити начиння. Я проста дівчина і говорю по-йоркширському, а не по-панськи. Але ту’ все інакше. Будинок великий, але господар живе сам-один, і то рідко коли вдома — все кудись їздить. Йому досить містера Пітчера і місіс Медлок. А місіс Медлок зглянулася і взяла мене на роботу. Вона сказала, що якби Мізетвейт був як всі нормальні маєтки, то місця б мені тут і бачити.
— І ти збираєшся бути моєю служницею? — презирливо запитала Мері, забувши, що вона не в Індії.
Марта знову заходилася терти решітку.
— Я служу місіс Медлок, — рішуче промовила вона, — а вона служить містеру Крейвену. Тобто я слухаю місіс Медлок… а вона казала мені прибирати в кімнатах, ото і зайшла до тебе. Як тре’ щось, то поможу. А так нащо тобі служниця?
— Як то нащо? А хто ж буде мене вдягати? — з притиском поспитала Мері.
Марта вражено видивилася на Мері. Від здивування у неї ще більше посилювався йоркширський акцент.
— Як, ти не можеш ся вбрати сама? — не ймучи віри спитала вона.
— Що ти там балакаєш? Я тебе не розумію, — відтяла Мері.
— Ох! Геть забула’м, — мовила Марта. — Місіс Медлок казала мені добирати слова, бо ти не тямиш по-йоркширському. Я мала на увазі: хіба ти не вмієш вбиратися сама?
— Певно, що ні, — роздратовано відказала Мері. — Навіщо? Усе життя мене вбирала няня, хіба не зрозуміло?
— Тоді пора навчитися, — не розгубилася Марта перед її зухвалим тоном. — Ти вже не маленька і можеш про себе подбати. Няньок тут нема. Якщо хочеш, то якийсь час буду тобі помагати, поки не навчишся. Наша мама завжди каже, що ті багацькі діти — як безпомічні щенята: няньки їх миють, вбирають, водять на прогулянку, ніби вони самі нічо’ не здатні!
— В Індії у всіх були няні, — вперто заявила Мері.
Проте Марту це аніскілечки не збило з пантелику.
— Ох, та я вже бачу, — спокійно відповіла вона. — Думаю, білих людей там мало, тому могли собі перебирати. Певно, в кожного білого було з десять слуг-індусів чи й більше. Я як довідалася, що тебе мають сюди привезти з Індії, то подумала, що ти також індуска.
Мері це геть розлютило — вона рвучко сіла на ліжку і накинулася на Марту.