Грошей вистачало ненадовго, тоді, бувало, перебивалися навіть з хліба на воду, чекаючи чергової «собачої» платні.
Річ у тому, що Черняки тримали двох німецьких вівчарок, великих і лютих, які охороняли магазини. За це хазяї одержували зарплату. За Дінго й Джільдою доглядала двадцятирічна дочка Черняків Галина.
Євген Прокопович з Танюшиком знали, що Галина «погулює». Дізнавшись про це вперше, Євген Прокопович надавав дочці ляпасів, однак добився лиш того, що Галюшик на кілька днів зникла з дому і з собаками довелося порядкувати їм самим: годувати, відводити до магазинів і забирати. Лютий Дінго без Галюшика зовсім оскаженів: ледь не порвав на вулиці перехожого, й довелося прикласти багато зусиль, щоб владнати те діло.
З того часу Євген Прокопович дивився на доччині походеньки крізь пальці — до того ж Галюшик улаштувалась в перукарню, поки що працювала прибиральницею, але збиралася вивчитись на манікюрницю: спеціальність, якщо зважити на більшовицьке пуританство, рідкісна й навіть екзотична — комсомолки вважали догляд за нігтями буржуазним пережитком. Але життя брало своє: жіноцтво починало шикувати в модельних туфлях, прозорих панчохах та шовкових сукнях — поступово приживалася мода фарбувати нігті, й манікюрниці заробляли непогано.
Якось Євген Прокопович випадково зазирнув до Галюшикової сумочки й знайшов там п’ятдесят карбованців. Це було неподобство: мати такі гроші, коли батьки вже другий день сидять на самій перловій каші «шрапнелі». Гроші він негайно конфіскував на пристойну вечерю й пляшку мадери. Коли Галина дізналася, на які кошти та вечеря, влаштувала істерику: виявляється, у неї нема модельних туфель, а колишня її однокласниця, Роза Дорфман, що живе через вулицю, міняє їх ледь не щодня. З цієї нагоди Євген Прокопович виголосив цілу промову про проклятих дорфманів, від яких нині нема життя: лізуть в усі щілини, от і на їхньому заводі директор Шварцман, ця безглузда влада панькається з ними, на свою голову відмінила смугу осілості, схаменеться, та буде пізно.
А все почалося з них, з усіляких троцьких та зінов’євих, тепер навіть слово «жид» заборонене, а як, дозвольте, іменувати шевця Гершензона, що живе в їхньому дворі? Жид залишається жидом, хоч син його і вчиться в університеті…
Кажучи це, Євген Прокопович скоса зиркав на Галину. Дивно, але його монолог подіяв: обтерла сльози на щоках і налила собі повну склянку мадери. Іншого разу Євген Прокопович негайно поклав би край такому свавіллю, але тепер вимушений був змиритися: пляшку було придбано за доччині гроші.
Пізніше Євген Прокопович ще кілька разів ревізував Галинину сумочку, але безрезультатно: навчена гірким досвідом, дочка надійно зберігала свої заощадження.
Євген Прокопович поцілував Танюшика в щічку й зазирнув на кухню… Помітивши господаря, Джільда замахала хвостом, а Дінго вищирив зуби; Євген Прокопович показав йому кулака, пес у відповідь загарчав, проте не так люто, у вихідні дні Євген Прокопович брав його з собою на Аскольдову могилу, а більшого задоволення, ніж гасати дніпровими схилами, Дінго не знав.
— Удень підемо гуляти, — пообіцяв Євген Прокопович й з утіхою помітив, як радісно ворухнув хвостом собака.
«Кожен хоче гарного життя, — подумав, — навіть пес. Що ж казати про мене?»
Ця думка засмутила Євгена Прокоповича, але ненадовго: він настроївся на приємний день, і могутній бас диякона вже звучав у ньому: «Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас!..»
Євген Прокопович вийшов у двір і на мить зупинився під тополею. Церковний хор заполонив його всього, він ледь не заспівав голосно й урочисто: «Алілуйя, алілуйя, миром господу помолимся!», але помітив навпроти на ганку Ваньку Сокирка — енкаведист чистив свої хромові чоботи. Він посміхнувсь до Євгена Прокоповича, і той вклонився сусідові поштиво, не без задоволення відзначивши, що в його часи жандармський ротмістр ніколи б не взявся за щітку — для цього і тримали денщиків та лакеїв.
Але хто, зрештою, цей Сокирко? Носить три шпали, а, по суті, той самий лакей, вискочень…
— Женюсик, — виглянула у вікно дружина, — я зовсім забула, у нас нема свіжого хліба, купиш, коли вертатимешся, на Московській.
Євген Прокопович скосив око на Танюшика: хоч на мить відчув себе вищим за енкаведиста, а кохана жінка мовби уткнула його обличчям в багно. Однак нічим не виказав свого роздратування, заклав руки за спину, проте не згорбився, навпаки, випростався й мало не урочисто попрошкував з двору.