Євген Прокопович перетнув біля іподрому Суворовську, дочекався вісімнадцятого номера трамвая і доїхав до Бессарабки. Звідти бульваром Шевченка піднявся до Володимирського собору й з трудом проштовхався всередину. Діючих церков у Києві лишилося всього кілька: крім Володимирського собору, ще Видубецький на Теличці, дві церкви на Подолі, здається, ще десь — всі інші позакривали, а деякі й підірвали.
Євген Прокопович ніяк не міг простити більшовикам знищення Микільського собору. Він стояв поряд з арсенальською гарматою, яку червоні винесли на гранітний п’єдестал, увічнивши пролетарське повстання. Проти гармати Євген Прокопович не заперечував: кожен переможець має тішити своє самолюбство, але навіщо ж руйнувати собор? Ну, боретеся проти культу, ну, паплюжите релігію, то закрийте церкву, однак не руйнуйте. Будували ж не ви, а народ — будували два сторіччя тому, ваші пращури, такі ж трудівники, як і ви самі. По цеглині підводили кам’яне чудо над Дніпром — і бані Микільського собору сяяли, як і Лаврські, над дніпровими просторами.
Потім була чутка, що підірвуть і Софію, а відтак і Володимирський собор. Але Ярославову Софію хтось відстояв — все ж не піднялася комісарівська рука на національну святиню — а от Володимирський собор, подейкували, все ж розберуть.
Євген Прокопович вносив і свою частку в поширення цих чуток. Нехай віруючі ще раз пересвідчаться у більшовицькому варварстві — адже Володимирський собор розписували геніальні Врубель та Васнецов…
Цього разу Євгенові Прокоповичу поталанило: проштовхався аж до ікони Миколи-Чудотворця. Він поставив тоненьку воскову свічечку, широко перехрестився і застиг вражений: святий Микола дивився зовсім живими очима, осмислено і якось проникливо. Чудотворець наче підбадьорював Євгена Прокоповича, казав, що всі його житейські злигодні тимчасові, що треба кріпитися і долати труднощі.
«Що ж, нехай я тепер жебрак, — урочисто подумав Євген Прокопович, — але мені відплатиться в царстві небесному, душа моя потрапить у рай і побачить апостолів, а може, й самого Спасителя!..»
Сама думка про це кинула Євгена Прокоповича в жар. Чомусь він уявив себе разом з апостолами й Христом під час тайної вечері, на столі був тільки хліб та глечик з водою… А на нього сьогодні чекає червона ікра та пляшка горілки — Євген Прокопович засоромився і вилаяв себе, та не дуже сильно: бог милостивий і прощає людям їхні маленькі слабкості.
Євген Прокопович достояв обідню до кінця. Його маленька й найдешевша свічечка давно згоріла, на її місце огрядна тітка в шовковій сукні поставила велику, в палець завтовшки, певно, мала багато гріхів і хотіла спокутувати їх. Але Євген Прокопович вирішив, що полум’я його маленької свічечки вже досягло небес, його маленькі гріхи замолені, а великих не мав — не крав, не вбивав, не прелюбствував; щоправда, не може подолати в собі ненависті, проте це зовсім інше, дивлячись яка ненависть, таку бог благословляє і всіляко підтримує, бо й він ненавидить христопродавців і богохульників-більшовиків усіх рангів і відтінків, комісарів, наркомів, енкаведистів, усіляких парторгів та комсоргів, навіть їхніх підспівувачів з профспілкового комітету їхнього заводу.
«Священна ненависть!» — подумав раптом Євген Прокопович — широко перехрестився і почав пробиратися до виходу.
На душі зробилось легко, наче причастився: що не кажи, а життя все-таки непогана штука.
Чого тільки не натерпілися вони з Танюшиком в останні роки. Євген Прокопович так і подумав — останні, бо ці два десятиліття, відколи червоні ввергли Росію в розруху й страждання, наче спресувалися для нього в рік чи два. Жахливі дні — довелося тікати з Вільна, прихопивши лиш три валізи. Потім поневіряння по всіх усюдах, надія знову з’явилася, коли доля закинула до Іркутська: Танюшика знову почало засипати букетами доблесне російське офіцерство, а Євгенові Прокоповичу в канцелярії адмірала Колчака пообіцяли прокурорську посаду в одному із звільнених великих приволзьких міст на вибір — Самару. Саратов чи Нижній Новгород. Обіцянка-цяцянка, де нині той Колчак та офіцери його штабу? Добре, хоч дістались до Києва — пристойне місто, і дід Євгена Прокоповича протоієрей Яків Васильович правив колись у тому самому Манільському соборі, який недавно знищили.
За золоту каблучку з недорогим камінцем придбали однокімнатну квартиру на Печерську — можна було б і перепочити, але під час нелегкого кочів я з Іркутська до Києва у Танюшика пропав голос. Чи то житейські потрясіння так вплинули на неї, чи далася взнаки звичайна простуда, але голос катастрофічно сів, і про повернення на сцену не було й мови. За якийсь місяць закотилася зірка опереткової примадонни Тетяни Городецької — лишилися тільки фотографії та афіші у валізі.