Річ у тім, що Євген Прокопович мав два захоплення. Був неперевершений рахівник, ніхто з найдосвідченіших бухгалтерів не міг змагатись із ним на рахівниці: кісточки під його пучками літали як блискавки; Євген Прокопович суперничав навіть зі спеціалістами, що працювали на арифмометрах, і завжди перемагав. А ще скромний заводський табельник виявився чудовим радіоаматором, мав зв’язки з багатьма майстрами, разом вони розробляли та удосконалювали схеми радіоприймачів. Євген Прокопович починав з найпростіших, а тепер закінчував потужний, восьмиламповий, який мав ловити радіостанції всієї Європи. Та й попередній, чотириламповий, брав і Лондон, і Берлін, навіть диктор з далекого Ліссабона промовляв у його квартирі. Іспанської та португальської Євген Прокопович не знав, проте німецькою володів вільно, трохи знав англійську — у межах гімназійного курсу, однак тепер, слухаючи Лондон, удосконалював знання і з задоволенням переповідав Танюшику світську хроніку та пікантні подробиці з життя англійської королівської родини.
Особливо полюбляв Євген Прокопович слухати Берлін. Промови Геббельса та інших нацистських бонз розчулювали його, бравурні марші пестили слух, а загрози покінчити з комунізмом в усій Європі уявлялися такими близькими й реальними, що Євген Прокопович почав буквально рахувати місяці, коли нарешті німці перейдуть радянський кордон.
Не можна сказати, щоб Євген Прокопович дуже симпатизував німцям. Замолоду важко переживав поразки на німецькому фронті — щоправда, самому воювати не довелось, його звільнили від військової служби, але й після повалення самодержавства рішуче підтримував вимогу Тимчасового уряду довести війну до перемоги.
І ось тепер чекав німців… Тих самих швабів, яких ще недавно так ненавидів…
Що ж, теперішнє життя знає і не такі метаморфози…
Євген Прокопович вирішив після обіду трохи подрімати, та радісно заскавчав Дінго — одержав свою порцію святкового обіду, і хазяїн вийшов до собак. Дивився, як пси жадібно хапають їжу з мисок, і думав: так усе живе на планеті — хапає, як може. Дерева тягнуть із землі соки, намагаючись захопити побільше поживних речовин, корова шукає солодшу й соковитішу траву, якийсь лев у Африці полює на найгладшу антилопу, яструб закльовує курчат… Усе живе знищує щось інше живе — ось і людина…
Однак Євгенові Прокоповичу далі міркувати розхотілося.
— Тату, — попросила Галина, — погуляй із собаками, бо мені треба… — Так і не доказала, куди треба, але Євгена Прокоповича це й не цікавило: мало куди…
— Добре, — погодився, і Галина побігла переодягатись.
Пси вилизали миски. Не треба буде мити, подумав Євген Прокопович, і випустив собак надвір.
Дінго, хоч який був лютий, у дворі нікого не чіпав, навіть дозволяв сусідським дітлахам термосити себе. Тільки коли дуже вже докучали, показував зуби, проте нестрашно, як казав Євген Прокопович, для профілактики. Ось і тепер хлопчаки кидали собаці палицю, Дінго підхоплював її, мчав по колу, не бажаючи віддавати, — діти з реготом і галасом бігали за ним.
З вікна сусіднього будинку висунувся ще не зовсім тверезий дядько Кирюша.
— Наше шанування робітничому класові! — всміхнувсь до Євгена Прокоповича.
Той чемно вклонився й подумав: «Недарма тебе називають не Кирилом, а Кирюшею… Люмпен…»
Проте сусідове звертання було приємне — люди цінують тебе й вважають за свого. А це в його становищі — найголовніше. І треба, щоб пролетарем його вважали всі, особливо той молодик з трьома шпалами, який мешкає навпроти. Вікна його кімнати відчинені, отже, чує все, можливо, навіть спостерігає, що коїться у дворі.
І слід показати йому…
Але що?
Діти, майнула думка, діти — найдорожчий капітал, про це більшовики теревенять на всіх перехрестях. Оце нахабне, бруднувате, розбещене плем’я, яке Євген Прокопович зневажав усіма фібрами душі. Проте треба довести, що він до нестями любить дітлахів.
— Дінго! — покликав Євген Прокопович. — До мене!
Пес підбіг, дивився очікувально. Дітлахи стирлувалися довкруж. Євген Прокопович нахилився, підставив собаці спину.
— Ап! — скомандував, і Дінго легко перескочив через нього.
Дітлахи захоплено загули, а Євген Прокопович, помітивши у вікні енкаведиста, задоволено всміхнувсь і нахилився знову.
Дінго залюбки перескочив через нього ще двічі, з вікон повисовувались ледь не всі мешканці, і Євгена Прокоповича взяв азарт: нахилився ще раз і скомандував «ап!». Однак псові, либонь, гра набридла, бо, розігнавшись, не перескочив через господаря, а вкусив у туго обтягнутий парусиновими штанами зад.