— Вчора ходила в кіно, — почала розмову Галина, коли вийшли на вулицю. — «Ми з Кронштадта». Класна стрічка.
— Війна, — покривилася Розалія. — Гармати стріляють і моряки в атаку ходять… Мені більш про кохання подобається.
— Мені також. Але наші фільми все про революцію та війну… Тільки «Юність Максима» дивитися можна, там і про любов є. — Галина згадала фільм з жінкою у пеньюарі. — Закордонні картини красивіші.
— Еге ж, — згодилася Розалія. — Але ж подивишся і засмутишся: дами у таких шикарних сукнях — на великий…
— З присипкою, — ствердила Галина. — А зачіски!..
— У нас перманент порядний зробити не можуть…
— Хочеш? — зазирнула Галина Розалії у вічі. — Я в перукарні працюю, є майстер — трохи більше заплатиш, але накрутить класно.
— Заплачу, — очі в Розалії загорілися, — ти мене з ним зведи.
— Зробимо…
Галина справді придбала в гастрономі кульок борошна й дочекалася Розалії. Та накупила стільки продуктів, що сумка відтягувала їй руку, й Галина запропонувала допомогу. Разом почимчикували додому.
Нараз Галина зупинилася, відібрала в Розалії сумку, взяла її за руку, нахилилася над долонею, почала розглядати пальці.
— Ти що? — не зрозуміла Розалія.
— Занедбала ти, дорогенька, свої пальчики.
Розалія не згодилася:
— На тому тижні була в манікюрниці.
— Де?
— У перукарні біля Різницької.
— Одразу видно.
— Чому?
— Халтурна робота.
— Не кажи.
— Халтура, точно. Я тобі зараз такий класний манікюр зроблю — захитаєшся.
— Вмієш? — не повірила Розалія. — Ти?..
— Авжеж, я нині у салоні на Хрещатику працюю. До мене такі дами бігають… Наркомші…
— У салоні? Біля пасажу?
Галина не стала уточнювати, що її допускають обслуговувати лише випадкових відвідувачок — вважала: затирають і що може дати фору найдосвідченішим манікюрницям. Зрештою, так воно й було, але всюди, куди не кинь оком, інтриги, й Галина цілком серйозно обміркувала: можливо, варто звинуватити у шкідництві завідуючу салоном, яка чомусь не дуже симпатизувала молодим спеціалістам…
— Я ж кажу: у нас найшикарніші київські клієнтки. Ти не хвилюйся, я тобі такі нігтики зроблю, що всі чоловіки збожеволіють.
— Комсомолки горлають: міщанство.
— Нехай собі горлають, їм горлати, а нам своє робити. Нам — аби чоловікам подобатися, чи не так?
Розалія уявила, як Іван бере її пальці з червоними нігтями, милується ними. Треба зробити так, щоб поцілував їй пучки. Серед комуністів це не прийнято, й комсомольці регочуть і вигукують непристойності, коли в закордонних фільмах дамам цілують руки, — проте вона доб’ється свого й примусить Сокирка поступитися більшовицькими забобонами.
Вони повернули на Хрестовий, який не так давно перейменували, певно, борючись із релігією, на Іподромний провулок, і Розалія нагадала:
— То зайдеш?
Галина торжествувала: Розка сама напрошується. Тепер, дурепочка, нікуди не дінешся.
— Забіжу додому, візьму інструмент. Лак маєш?
— Звідки?
— Накажи батькові, щоб дістав. Є польський, непоганий, проте паризький!.. Мрія!
— Накажу, дістане. Він може все дістати, аби в Києві було.
— Батько в тебе голова. Йому б наркомом…
— Не схоче.
— І не треба, — згодилася Галина. — Наркомів зараз садовлять і піф-паф…
— Жах…
— Нині головне: не висовуватися.
— Так, — згодилася Розалія, — жити скромно й непомітно. Як усі трудящі…
«Я б таких скромних і непомітних, — злостиво подумала Галина, — за вухо та туди, де сухо».
— Лак у мене є непоганий, — сказала з підтекстом. — Одна жінка дістала: темно-бордовий, майже чорний. Наймодніший.
— Я такого й не бачила.
— Побачиш.
— Я заплачу, не сумнівайся.
— Що ти… Ми ж подруги…
— І все ж…
— Якось розрахуємось, чекай, я скоро.
Галина справді мала гарний закордонний лак, який потягнула у майстрині, що ловила гав. Та ледь не заплакала, але Галина лише посміхалася: катюзі по заслузі, знатимеш, як дерти носа та упосліджувати молодих спеціалістів.
Розалія жадібно дивилася, як Галина розкриває сумочку із своїм причандаллям. Зазирала через плече й потягнулася до флакончика з лаком, та Галина не зовсім увічливо відвела її руку.