— Син ворога народу прославив у пресі нашого доблесного чекіста, — сказав. — Підтекст уловлюєте?
— А він як, цей Сокирко? — запитав Пеко. — Живий-здоровий?
— Сьогодні за ним «емка» приїжджала.
— Цікаво… Навіть дуже цікаво.
— Ви обіцяли винагородити труди моєї Галини.
— Дайте їй три сотні… — Пеко поплескав по кишені, куди Євген Петрович засунув пачку з грішми. — За мій рахунок.
— Добре, — одразу погодився Євген Прокопович, — Галина буде щаслива.
— Ви казали: Сокирко мешкає навпроти вашого будинку…
— Третя квартира.
— Якщо побачите мене у дворі, не звертайте уваги.
— Зрозумів.
— Не забувайте: основне наше завдання — вибивати їхні кадри.
— Щодо цього є деякі плани.
— Ну?
«Не нукай, — подумки розсердився Євген Прокопович, — я тобі не лакей». Однак погасив роздратування і пояснив:
— Галюшик училася в одній школі з сином начальника училища зв’язку. Якийсь Орлов, по-нинішньому полковник. Є чутка — з білих офіцерів. Гостинний і компанійський. Можу повідомити шановних чекістів, що на квартирі полковника Орлова збираються підозрілі типи, колишні білогвардійці, обговорюють плани збройного повстання та повалення радянського уряду. І взагалі, Орлов давно завербований румунською розвідкою.
— Чому румунською?
— Для урізноманітнення. Не можна ж весь час одне: німецькою чи польською…
— Годиться.
— Якщо клюнуть, вважайте, через тиждень полковника Орлова не буде. А він один з найкращих спеців училища.
— Звідки знаєте?
— Інформація Галини.
— Ваша дочка, здається, обізнаніша за вас.
— Хіба це погано?
— Будь-яка інформація в нашій справі може згодитися.
— Маєте рацію. Завтра я по заводу пошвендяю. Треба знайомства заводити, та й взагалі, може, око за щось зачепиться.
— Радий… Радий, що ви так сумлінно ставитеся до своїх нових обов’язків, — сказав Пеко. — А тепер, вибачте, поспішаю. Зустрінемося наприкінці того тижня. Усе, як обумовлене: листівка і дата в ній…
— Моє шанування… — спробував підвестися Євген Прокопович, та Пеко навіть не глянув на нього: збіг стежиною на шосе, що вело до Аскольдової могили, і зник поміж деревами.
13
Сокирко сидів біля відчиненого вікна, спершись ліктями на підвіконня і охопивши долонями підборіддя. Перед ним лежав підручник з права: насувалася сесія, і Іван іноді гортав сторінки, намагаючись запам’ятати хоч ази.
Підручник навівав сон, Іван позіхав, і, відганяючи дрімливість, смикав себе за мочку вуха, й тер чоло, та право не лізло в голову — суха, нудна й, зрештою, нікому не потрібна наука.
Сокирко подумав: точно, нікому не потрібна. Автор торочить про якісь правила, нормативні акти, формальності, процедури. А чи потрібно все це зараз? Плювати він хотів на процедури й правила! Важливо примусити того ж Онищенка визнати вину, поставити підпис на папері, і нікого не цікавитиме, як і чому зізнався він. Трибунал розглядатиме Онищенкову справу хвилин десять — п’ятнадцять, не більше, їм начхати на право так само, як і йому… Хіба хоч у когось може виникнути сумнів щодо вироку?
Розстріл!
Так, кожному своє, і коли заарештовують наркома чи його заступника, й дурникові зрозуміло, що на них чекає.
А тут якийсь розумник-професор товче про закони, права людини.
Ще раз плювати…
Нещодавно прийнято Конституцію СРСР, у ній записано, що кожен має право на свободу слова, зібрань, демонстрацій. Справді, має право двічі на рік пройти Хрещатиком у святковій колоні, демонструючи свою відданість Радянській державі. Має право висловлювати вголос любов до вождя, співати хвалу товаришеві Сталіну та його вірним соратникам — скільки завгодно й де завгодно, на мітингах, зборах, у газетах, навіть розмовляючи з дружиною в ліжку. Це не лише право, але й обов’язок кожного трудівника неосяжної Батьківщини, і дійсно, від Москви до самих до околиць усі тільки й роблять, що співають осанну одній великій людині.
«О Сталине мудром, родном и любимом прекрасную песню слагает народ…»— згадалися рядки, і Сокирко замуркотів мотивчик: оце справжня пісня, її можна почути на всіх перехрестях.
Іван з огидою відсунув підручник. Зрештою, те, що потрібно, він знає. На екзамен треба піти у формі: чотири шпали на малинових петлицях — це його непробивний козир, і не знайдеться в університеті недотепи-професора, який би не поставив йому принаймні четвірки. Якщо ж і трапиться такий чудик, то слід придивитися до нього…