— Іване Макаровичу?
— Так.
— Товариш Сокирко?
— Хто ви й що потрібно?
— Дозвольте увійти.
— Нема в мене часу.
— Вибачте, та я з редакції… — Чоловік назвав газету, в якій був надрукований Антонів нарис.
— Ну й що?
— Для з’ясування деяких деталей.
Сокирко знизав плечима, та відступив. Чоловік зняв кепку, пропхався просто в кімнату й, не чекаючи запрошення, всівся на табурет. Іван залишився стояти біля дверей, дивлячись очікувально й всім своїм виглядом показуючи, що не має часу для пустопорожніх розмов. Але й чоловік не поспішав: поклав кепку на коліна, розгладив її долонею і лише потому сказав:
— Негарна історія вийшла. Іване Макаровичу. Людина про вас нарис у газету пише, а ви її заарештовуєте.
— Ваші документи? — владно простягнув руку Сокирко.
Однак чоловік ніяк не зреагував на цю вимогу. Навпаки, скрушно покрутив головою і зауважив:
— Не з цього починаєте.
— Сам знаю, з чого!
— Звичайно, ви людина при владі й можете притискати трудящих, проте сьогодні не той варіант.
— Зараз я викличу міліцію, вас затримають, тоді й подивимось на варіанти…
— Ви не вчините так.
— Чому?
— Бо це вам невигідно. Та й міліція далеко.
— Усього три квартали — хтось із хлопчаків збігає.
— Поки хлопчина бігтиме, поки наша рідна міліція розкачуватиметься, ми й погомонимо. Та для вас краще без міліції.
— А вам нахабства не позичати…
— Помиляєтеся, шановний, не нахабства, а впевненості.
— У чому?
— У тому, що розмова зацікавить вас.
Сокирко підсунув собі стілець, умостився навпроти пришельця. Поява цього типа у кепці стривожила його, особливо згадка про Антонів нарис. Звичайно, викликати міліцію він не збирався, просто лякав непрошеного гостя. Однак його треба вислухати — без діла з редакції, та ще й в неділю, не прийдуть. Крім того, цей тип не схожий на газетяра: пом’ятий бавовняний піджак, стара кепка…
— Добре, — погодився Сокирко, — я вас слухаю.
— Річ у тім, Іване Макаровичу, що ми потребуємо нашої допомоги.
— Хто це — ми?
— Організація, яка стоїть на дещо іншій, ніж ви, платформі.
— Прошу ясніше.
Чоловік зітхнув і засунув руку в кишеню піджака.
— Гадав, що ви розумніший…
Сокирко почав повільно підводитися. Невже? Невже він нарешті бачить справжнього ворога, який до того ж не криється? Зрадника чи шпигуна, а втім, яке це має значення — головне, ворог, і його слід негайно затримати.
Іван озирнувся, шукаючи пас з кобурою, та чоловік мовив різко й владно:
— Сядьте, Сокирко, браунінг вам не знадобиться. У мене в кишені пістолет, і я за потреби зумію вистрілити раніше.
«Влип, — подумав Сокирко, — і це ж треба — так безглуздо…»
Сів, спершись на спинку стільця, напружився, готовий за слушної нагоди кинутися на непроханого гостя.
А той сказав:
— Називайте мене Андрієм Андрійовичем. Бодун Андрій Андрійович. Так буде зручніше.
— Що ж, слухаю вас, Андрію Андрійовичу.
— Ну, тепер зовсім добре… — Чоловік не витягнув руку з кишені. — Отже, я пропоную вам співробітництво.
— Однак ви щойно сказали, що дотримуєтеся інших поглядів. Платформа в радянських людей одна — будівництво комунізму. Хто проти, той ворог. Я комуніст, і з ворогами не тільки співробітничати, й розмовляти не хочу, не маю права. Слухаю вас лише тому, що присилували.
— Я з задоволенням вислухав ваш монолог, Іване Макаровичу, — ні на мить не стушувався чоловік. — Проте залиште красиві слова про ідейність та відданість для чергових партзборів чи якогось мітингу.
— Як ви смієте!
— Смію, і ви зараз зрозумієте чому. У вас просто нема іншого виходу, ніж працювати на нас. Уявіть собі таке: у союзний Наркомат внутрішніх справ надходить повідомлення про те, що капітан держбезпеки Сокирко тісно зв’язаний з запеклим ворогом народу колишнім заступником наркома Онищенком, а син Онищенка, переслідуючи свої ворожі й шпигунські інтереси, написав про Сокирка в газету статтю. Щоб прославити свого підручного, просунути по службі. Чи не так, Сокирко? Чи не одержали ви завдяки протекції ворога народу знгьня капітана? Подумайте, якою буде реакція керівництва союзного Наркомату на такий лист! Власне, й розслідувати нема чого: вас просто розстріляють, Іване Макаровичу.
«Розстріляють, — помертвішав Сокирко, — розстріляють одразу. Ще й звинуватять у тому, що взяв на себе справу обох Онищенків — аби замазати власні зв’язки з ворогами народу».