— Я що казав! — заявив дядько Кирюша. — Буян ще нікому не програвав…
В ординарі виграш справді був мізерний — карбованець, та дядько Кирюша не засмутився.
— У другому заїзді граю на Орлика, — довірчо повідомив Євгену Прокоповичу, — дубль — Буян та Орлик, на цих двох люди ставитимуть, багато не виграєш, не більше десятки, але ж і десятка на дорозі не валяється. Ти на кого поставив?
— На Буяна та Гуліньку.
— Вважай, загубив трояка.
— Губимо й більше.
— Пивка краще попили б.
— На твою десятку й поласуємо.
— Я не проти, — раптом погодився дядько Кирюша, — гуляти, то й гуляти…
В другому заїзді Орлик, як і Буян у першому, одразу вийшов уперед. Білий жеребець з пухнастим довгим хвостом, розпластаний у повітрі, нісся до перемоги, хижо витягнувши морду й роздуваючи ніздрі. Євгену Прокоповичу здалося, що зараз, як у казці, видихне вогонь, а під копитами спалахнуть блискавки.
Гулінька йшла третьою.
«Програв…» — засумував Євген Прокопович, проте саме в цей час сіра й зовні непоказна кобилка наздогнала гнідого жеребця, який тримався другим, і навіть випередила його.
Євген Прокопович зблід і почав повільно підводитися з лавки.
— Давай… — мовив чомусь пошепки й хрипко, — давай, мила, дорога, кохана! Уперед!..
І Гулінька, наче почувши його, впритул наблизилася до Орлика. А вони вже входили в останній поворот, і на мить Євген Прокопович втратив орієнтацію: бачив тільки витягнуті оскалені кінські морди, Орлик, певно, все ж ішов першим, і жокей у червоному капелюшку оперіщив його батогом.
Проте Гулінька наздогнала білого рисака: останній поворот вони пройшли морда в морду. Євген Прокопович, стоячи, схопився за голову, повторюючи, немов молитву, «дорогенька, мила, любонька…», і сіра кобилка вийшла вперед, спочатку лише на голову, потім ще трохи…
Ударив дзвін, і Євген Прокопович знеможено опустився на лавку.
— Виграв… — пробелькотів, ще остаточно не вірячи. — Кирило, я виграв чи ні?
— А я програв… — невдоволено поморщився дядько Кирюша. — Цілого трояка, чудасія…
У Євгена Прокоповича нараз затрусилися руки, й він, щоб ніхто не побачив, засунув долоні під пахви.
«Скільки ж? — подумав. — Скільки виграв, може, більше сотні?»
— Новачкам завжди везе, — авторитетно пояснив дядько Кирюша, — недарма ж кажуть…
— Дурням щастя? — Євген Прокопович зовсім не образився. — А я чомусь був певен, що Гулінька не підведе.
— Бач, один ти розумний… Тут люди не дурніші за тебе, он Панас Романович, — Кирило кивнув на рудого чоловіка в солом’яному брилі, — все знає, і то Гуліньку не вирахував.
— Виходить, я розумніший за Панаса Романовича.
— А знаєш, — пожвавішав дядько Кирюша, — скільки ти зараз зірвеш! Чекай… — він перегнувся через бильця трибуни, вказавши на чоловіка, який прошкував до дошки, де вивішували цифру виграшу. — Чекай…
Чоловік зупинився біля дошки, дістав з-під пахви дві диктові дощечки, почепив їх там, де великими літерами було виведено: «Ординар».
— Овва, аж вісімнадцять карбованців! Дядько Кирюша поклав Євгенові Прокоповичу долоню на плече. — Скільки ж у дублі? Скільки-скільки?.. Триста п’ятдесят сім? Ну, ти пан сьогодні, Євгене! Триста п’ятдесят сім карбованців, бачиш? Мінус трояк, триста п’ятдесят чотири чистими!
У Євгена Прокоповича защеміло серце.
— Не жартуєш?
— Дивись сам…
Справді, під слово «дубль» три диктові дощечки сповіщали, що він, Євген Прокопович Черняк, виграв триста п’ятдесят сім карбованців.
Євген Прокопович витягнув свій квиток, помацав і обережно засунув назад до внутрішньої кишені піджака.
— Гратимеш ще? — запитав дядько Кирюша.
— Під три чорти! — вирішив Євген Прокопович. — Годі, щастя двічі на день не випробовують. Підемо ми з тобою, Кирило, зараз до ресторації і обмиємо мій перший виграш.
— Гарні слова кажеш…
«Так, підемо, — остаточно вирішив Євген Прокопович, — і саме з дядьком Кирюшею. Не шкода, проп’ємо карбованців п’ятдесят чи навіть більше. Але ж сьогодні весь двір знатиме: Черняк зірвав куш на іподромі, під цей виграш можна пеківські гроші розтринькати. І ніхто нічого не запідозрить… Тепер треба регулярно ходити на іподром, чорта з два грати, везе, справді, тільки новачкам та дурням, для проформи витрачати якогось трояка, а пускати чутки, що виграю — тут тобі і повага, і гроші, певно, й заздрість, та скоро поміняти квартиру на кращу — далі від сусідових очей…»
І Євген Прокопович з легким серцем пішов до каси одержувати гроші.
Тут же, за трибунами іподрому, притулився невеличкий ресторанчик, у ньому було ще порожньо, і Євген Прокопович з дядьком Кирюшею зайняли окремий столик. їх обслуговував офіціант у білій куртці, він догідливо посміхнувся, подавши меню, і Євген Прокопович подумав, що офіціанти мало змінилися за роки переможного будівництва соціалізму. Змінилося тільки меню — не було шампанського, та біс з ним, шампанського дядько Кирюша, мабуть, і не пробував, головне, є «Московська». Упіймавши схвальний Кирилів погляд, Євген Прокопович замовив одразу пляшку.