Выбрать главу

Дроздов розпитував спокійно й чемно. Збоку могло здатися, що до жінки звертається її давній приятель.

— А позаторік старшенька вийшла заміж, — розповідала тим часом жінка. — І подарувала мені онуку… Боже мій милий, не онука, а сонечко!

Тепер жінка не хилила голови, і Юрій бачив, як жваво заблищали її очі.

Несподівано Дроздов позіхнув і квапливо прикрив долонею рот.

— Все це добре, громадянко Чикаленко. Але ближче до справи. Ваша любов до онуки, самі розумієте, не виправдовує злочину.

Жінка замовкла.

— Ну, ну, Ольго Гнатівно, — підбадьорив її Дроздов. — Давайте по суті… Хто з охорони випускав вас із території без огляду, кому продавали іграшки… Ми все знаємо, але я хочу полегшити вашу долю. Розкажете — і суд інакше поставиться до вас. Там і про онуку згадаєте… Я розумію, зарплата у вас невеличка…

— Я не продавала, — пробелькотіла стара. — Один тільки раз узяла браковану качечку. На подвір'ї валялася. А оце в нашої Вірочки іменини. Я закрутилася, подаруночок забула купити… Скільки тих іграшок у нас ламають і з сміттям викидають…

— Коли народилася ваша онука?

— Минулого року.

— Дата?

— Двадцять восьмого вересня. Але…

— Так, — перебив Дроздов. — Ваша онука народилася двадцять восьмого вересня, а з іграшками вас затримали тридцятого. До чого тут народження онуки, шановна? — Майор кинув погляд на стіл, де вільно розсівся Буратіно. Потім перевів переможний погляд на Юрія. Мовляв, хлопче, треба встановлювати істину. — Ні, діло в нас так не піде, — суворо закінчив він, звертаючись до робітниці. — Або говоріть правду, або…

— Я не злодійка, — несподівано обурилась жінка.

— Почнемо знову: коли народилася ваша онука?

— Двадцять восьмого вересня.

— Як жо це в'яжеться з вашою заявою, що взяли іграшки тільки раз у житті — на день народження онуки. Адже виносили ви тридцятого!

— Тридцятого ж Віра, Надія, Любов! В один день справляємо іменини й народження. Хотіла директора спитати — він уже поїхав.

— Вашій онуці року немає. Як ви гадаєте, це для неї іграшка? — Дроздов сердито крутнув Буратіно і поставив його навкарачки. Юрій мало не посміхнувся, дивлячись на маніпуляції майора. — Що вона, дитина, розуміє в Буратіно?

— Вона все розуміє, — буркнула жінка. — Ще й як гралася б! Ви, товаришу міліціонер, причепилися, що я ляльку дитині взяла, краще пильнували б, які махінації наші начальники роблять.

Юрій, який креслив олівцем у блокноті маленьких Буратіно, механічно записав ці слова.

— У вас є факти про махінації начальників? — строго перепитав майор. — Розказуйте.

— Які факти, — схаменулася робітниця. — Фактів не знаю.

— То не плещіть язиком, а відповідайте самі за себе. Хто пропускав вас на прохідній із продукцією фабрики? Хто купував її у вас?

— Грець з вами, — підхопилася стара. — Заберіть у мене гроші, скільки ця лялька і м'ячик коштують, і дайте спокій!

— Будете грубіянити, — розсердився майор, — собі гірше зробите. Сідайте і відповідайте.

Жінка покірно опустилася на стілець, поклала на коліна натруджені руки й знову похнюпилась.

У Юрія защеміло серце. Згадалися руки матері, згадалося, як пізно увечері, упоравшись, вона сідала коло столу, за яким син робив уроки. І в цеї робітниці таке саме життя: чоловік загинув, сама ростила дітей, вибивалася з сил…

Слухати, як Дроздов розмовляє із старою робітницею, Юрієві було надзвичайно тяжко.

Перші дні в міліції, куди немов велетенським пилососом збирався увесь бруд з великого міста, приголомшили його. Раніше й не здогадувався, скільки є на світі людських трагедій: п'яниці, дрібні злодії, нещасні сім'ї, залишені батьками діти… Поодинокі злочинці, зібрані тут докупи, тяжко вражали.

Не вірилося, що людина, цілком нормальна, яка спокійно розмовляє із слідчим, кілька днів тому зробила замах на життя дружини, що елегантний літній чоловік, освічений і, здавалося, душевний, насправді є хабарником. Юрій не міг звикнути до брутальної лайки п'яниць, до того дикого жаргону, яким розмовляють злодії, примушуючи користуватися ним і оперативних працівників.

Ще і ще переконувався, що робота в міліції — не його покликання, гнівався на тих, хто відрядив його сюди. Але потроху в нього десь бралася зацікавленість до кожного затриманого. Намагався зрозуміти, як людина перестає бути сама собою і робить злочин, чому так сталося, хто в цьому винен, як можна було цьому запобігти. І хоч Юрій довгий час вважав, що зробив помилку, погодившись працювати за призначенням, усе ж почав відчувати, що він потрібен людям, які приходили в старий будинок на майдані Богдана Хмельницького: жінці, яка просить захисту від чоловіка-п'яниці, молодому подружжю, що його обікрали, вченому, який забув у тролейбусі портфель із дисертацією, робітникові, який прийшов скаржитися, що завскладом продає спекулянтам дефіцитні будівельні матеріали…