Юрій попросив дружинника дати йому відкрутку або ніж.
Дверцята шафи виявились подвійними. Лейтенант, хвилюючись, квапливо вийняв бічну планку. Впіймав на собі зневажливий погляд Бородкіна. Чого йому так весело? Хитрує! А в самого, певно, шкребе на серці. Юрій зазирнув у широку щілину між листами дикту. Тайник був порожній!
Присвітив ліхтариком углиб. Внизу лежало сміття, біліли якісь папірці.
Юрій витяг їх. Дві накладні. Поролонові берети, панами. Чому накладні вдома у завскладу? У схованці? Глянув на дату: обидві за червень.
Рвучко обернувся до Бородкіна:
— Що це?
— Хіба не бачите, — байдуже знизав той худенькими плечима. — Папір. Певно, загортав що-пебудь, а вони провалилися в дірку. Скручені, зіжмакані!
Можливо, саме за цими, справжніми накладними товари вивозили з фабрики, а в крамниці залишали інші, на меншу кількість беретів чи панам.
І справді, Бородкін міг загорнути в них якусь невеличку річ, золоту монету абощо, а потім не помітив, як папір упав на дно тайника.
— Ви можете пояснити, що це за накладні і як вони сюди потрапили?
— А ви самі не розумієте? — хрипко відповів Бородкін і хоч як намагався удавати з себе байдужого, але очі його виблиснули ненавистю. Накладні, знайдені у тайнику, були ще одним, дуже красномовним, доказом. І Бородкін це добре розумів.
Лейтенант зафотографував тайник.
— Тепер — на подвір'я, — скомандував він, виходячи з хати.
— Можете не шукати, — озвався з ганку хазяїн, щулячись від холоду.
Гармаш із хлопцями все ж таки відчинили сарай, розібрали невеличкий штабель дров, перелопатили купку вугілля в кутку. Спеціальним апаратом Юрій обстежив кожний куточок землі на подвір'ї.
— Я ж казав, що тут нічого немає, — пробурчав Бородкін.
— А де є?
Завскладу не відповів.
Всі повернулись у хату, і Юрій склав протокол, який разом з ним підписали поняті.
— А тепер поїдемо.
Міліцейський фургон здався лейтенантові просто гігантським, як на малого, утленького Бородкіна.
— От колимага, — мимоволі вихопилося в нього, коли завскладу став на східець.
— Я вам пробачаю! — єхидно зауважив Бородкін. — Спасибі й за це.
Юрій ладен був провалитися крізь землю, бо хлопці-студенти засміялися.
Дільничний уповноважений, який залишався тут, зачинив за ними дверцята, і фургон покотився.
Місто, незважаючи на досвітню грудневу темряву, вже прокидалося. Прогуркотіли перші трамваї. На вулицях, крім двірників, показалися робітники, котрі їхали на першу зміну.
На Поштовому майдані дружинники попросили зупинитися на хвилину, щоб напитися води з автомата.
Юрій залишився з Бородкіним, який забився в куток і мовчав.
Раптом завскладу засовався на лаві.
— Десять тисяч, — промовив він. — Десять тисяч і двокімнатну квартиру через місяць, якщо дозволите мені зараз подзвонити по телефону-автомату… Жодний собака про нашу угоду не здогадається…
Юрій з мимовільним жахом подивився на цього невеличкого зіщуленого чоловічка, що так спокійно пропонував йому зраду і колосальні гроші. І це після того, як у нього не знайшли ніяких цінностей!..
Бородкін неспокійно крутився, і світло ліхтаря, що падало крізь загратоване віконце, жовтим яєчком перекочувалося по його лисій голові.
— Юначе, — знову заговорив він. — Не будьте дурником, забезпечте себе, поки є змога. Ви знаєте, що таке десять тисяч? Десять років вашої міліцейської зарплати… Все одно гроші погниють, якщо зможете мене посадити. Ви їх ніколи не знайдете. А це ж, як вас учать, еквівалент людської праці, праці трудящих… Не хочете собі брати, можете, врешті, віддати на дитячі ясла або на інвалідний будинок для заслужених міліціонерів… Вам навіть подяку начальство оголосить. Тільки три хвилини вільної розмови з телефонної будки, і везіть мене хоч у самісіньке пекло… Я попрощаюсь з родичами і скажу, щоб вони завтра передали вам гроші.
Відвертий цинізм цього мавпуватого чоловічка приголомшував Юрія.
— Посоромтесь, Бородкін!.. — тільки й зміг відповісти.
— Ех, ви, — саркастично процідив завскладу, зрозумівши, що потерпів фіаско. — Все життя без штанів будете ходити…
— Та замовкніть! — не витримав лейтенант.
— Тільки й вашого, — промимрив Бородкін.
Студенти-дружинники повернулись, і фургон знову рушив. Незабаром машина виїхала з бруківки на асфальт. Глянувши крізь віконце, Юрій упізнав Хрещатик і з полегшенням зітхнув. Кілька хвилин — і доїдуть…
В управлінні, здавши Бородкіна під варту, лейтенант кинувся нагору в кабінет Вовченка.