— Ну як? — спитав підполковник, коли оперативник переступив поріг.
— Привіз, — коротко доповів Гармаш. — Обшук нічого не дав. У хаті — жахливе убозтво… Але, Петре Володимировичу, він сам сказав дорогою, що в нього є гроші, тисячі! Він мені пропонував десять тисяч! — Юрій ще й досі не міг заспокоїтись.
— Вам? Хабар?
— Так, — розгублено підтвердив лейтенант. — Щоб тільки дозволив йому подзвонити з автомата… За три хвилини, каже, розмови…
Вовченко несподівано посміхнувся.
— І ви не згодилися?
Інтонації в голосі підполковника збили з пантелику Юрія. Він замовк.
— По-моєму, ціна пристойна. Три тисячі триста за кожну хвилину…
— Ви глузуєте! — обурився Юрій.
— Ні, не глузую, — заспокоїв його Вовченко. — Я міркую, куди це йому так конче треба дзвонити і де в нього сховані цінності?
— Він сказав: родичам — попрощатися і щоб принесли мені ці гроші… Але це, звичайно, брехня…
Тепер підполковник розсміявся:
— Навпаки, не брехня. Родичів у нього в Києві немає. Це ми знаємо. А от десять тисяч… Це — не брехня. Гроші в нього є, та ви не хвилюйтеся, Юрію Сергійовичу, — додав він серйозно. — Від цих мерзотників і не таких образ зазнаєте. Хоч як б'є їх життя, як учить, а вони все ж таки міряють усіх на свій аршин. Тому намагаються і підкупити, і обдурити… Уважно провели обшук?
— І куточка не пропустив. Знайшов старі накладні.
До кабінету Вовченка заходили оперативники, які поверталися з обшуків. Привезли Басистого, Одура, Штрома. У цих, крім Штрома, а так само на квартирі в Божка виявили тайники з великими грішми, ощадними книжками на пред'явника. В Одура — ще й золоті монети царського карбування та іноземну валюту. У Басистого ощадні книжки і гроші були сховані в рамах картин.
Не затримали тільки Нємченка. Погосов, який їздив за ним, тепер стояв серед кабінету й ніяково розводив руками.
Коли капітан з двірником і понятим постукав у двері, йому довго не відчиняли… Увійшовши нарешті в квартиру, Георгій Ованесович побачив молоду жінку — дружину Нємченка. На запитання: «Де чоловік?» вона сварливо відповіла, що була б рада, якби міліція це з'ясувала. «Вештається десь по бабах, мерзотник!» — знервовано додала вона.
Але Погосов помітив на підвіконні шматочки льоду, які не встигли розтанути. Вони могли потрапити туди, тільки коли відчиняли вікно.
Георгій Ованесович і собі потяг за раму. З четвертого поверху в темряві землі не було видно. Нємченко, звичайно, не наважився б стрибати з такої висоти. Чіпкий погляд оперативника ковзнув по підвіконню. На гачку, яким закріплювалося вікно, було кілька волоконець грубої пряжі. Капітан обережно зняв їх і загорнув у папірець. Усе стало зрозуміло: поки дружина не відчиняла, посилаючись на те, що вона роздягнена, Нємченко по вірьовці спустився на землю і втік…
— Далеко не втече, — зауважив Вовченко. — Зараз оголосимо розшук. Ну, а в Штрома добре шукали? — звернувся він до Чепіжного.
— За всіма правилами, товаришу підполковник! Але в нього — як виметено.
Вовченко кивнув головою, мовляв, усе ясно.
— Нещодавно з дружиною розлучився, і вона живе тепер окремо? — спитав підполковник Юрія.
— Так точно.
— Отже, всі цінності зберігаються в неї, і розлучення було про людське око, — резюмував Вовченко. — Хитра бестія! Знає, що закон не дозволяє робити обшук у непричетної до справи людини. А з моменту розлучення колишня дружина стала людиною сторонньою і до самого Штрома, і до його справ. Залишається одне, товаришу Гармаш, серйозно попрацювати із цим ділком, щоб він сам зізнався, до сховано цінності. Переконати, що все це належить народові і що тільки так він може сподіватися на полегшення своєї долі.
Тим часом надворі розвиднілося. Вікно стало сіре, і слабке ранкове світло змішувалося з електричним, від чого яскравість ламп наче зменшилася і світло в кабінеті пожухло.
Обличчя оперативників у цьому світлі теж наче пожухли, посіріли, під очима в людей залягли глибокі тіні.
— Всім додому, відпочити. О дванадцятій разом із слідчими почнемо дізнання, — розпорядився підполковник.
На чисту воду
Перша розмова з Басистим не була довга. Огрядний, якийсь наче позеленілий за кілька годин, він очманіло дивився то у вікно, по-зимовому неяскраве, сіре, то зупиняв свій погляд на оперативнику — такий самий безбарвний і тьмавий, як і зимове світло.
Злочинець скидався на велику рибу, викинуту на сушу, і Юрій весь час намагався відігнати від себе це враження.
Раз у раз Басистий виймав з маленької кишеньки штанів бляшаний патрон і демонстративно кидав у рот білу таблетку валідолу.