— Ну і як?
— «Бідний, як церковна миша».
Почув, як Вовченко засміявся.
— З ним доведеться поморочитися, — поскаржився Юрій.
— Що ж, така наша робота… Погосов зараз розмовляє з Божком, а ви займіться Бородкіним. Це, мабуть, найскладніший… Я теж підійду.
Бородкін досить бадьорою ходою зайшов до кімнати. Сів на стілець і, провівши поглядом конвоїра, який вийшов у коридор, зухвало сказав:
— Насамперед мені треба подзвонити.
Юрій, здивований таким тоном, мовчки дивився на Бородкіна.
— Інакше я нічого не говоритиму і ви будете мати серйозні неприємності.
— Ваших родичів ми самі повідомимо.
— Я вимагаю, щоб мене зв'язали з польським Генеральним консульством.
Лейтенант витріщив на комірника очі.
— Так, так. Моя дружина — польська громадянка, живе у Варшаві й викликала мене до себе. Гляньте у мій паспорт. Там ясно написано: одружений з Вандою Бжезовською. За існуючою між СРСР і ПНР угодою мене ніхто не має права тут затримувати… Отже, дайте мені змогу зв'язатися з консульством, інакше я зараз же напишу скаргу до обох урядів!
Юрій не знав, що й казати. Він чекав сьогодні чого завгодно, але така заява!..
У цей час до кімнати зайшов Вовченко і сів збоку, за стіл капітана Погосова.
— Буде міжнародний конфлікт, — загрозливо попередив Бородкін. — У мене ви нічого не знайшли. Я бідний, як церковна миша… Ви мені жодних претензій не можете пред'явити…
В цю мить Юрій, хоч як йому було не до жартів, мало не посміхнувся, згадавши, що так само характеризував свою бідність і Штром. На язику вертілося запитання: «А як же десять тисяч, що ви їх обіцяли мені?» Але він стримався і сказав:
— Ніяких претензій ми вам поки що не пред'являли! Ось поговоримо — зміните свою думку.
— Ніякої розмови, поки не поставлю до відома консульство.
— Це ультиматум, Бородкін? — примружився Вовченко. — Чи треба вам нагадувати, де ви і чому тут опинилися?
— З ким маю честь розмовляти?
— Підполковник Вовченко, — сказав Юрій.
— А-а-а, — протягнув Бородкін. — Дуже радий. Чув, чув… Прошу зв'язати мене з польським консульством. У мене в виклик від районної Ради народової, датований тринадцятим лютим, який дійсний протягом року. Крім того, є офіційна згода Генерального консульства на в'їзд і постійне проживання у Польщі… Ви не маєте права затримувати іноземця. Документи ці я зберігаю не вдома, але зможу пред'явити. Крім того, в консульстві є копії.
Вовченко не зводив з Бородкіна допитливого погляду. Якби то злочинець здогадувався, що його карта давно бита, невно, так не гороїжився б!
А втім, у вицвілих очах злочинця Вовченко все одно впіймав глибоко прихований страх. Можливо, Бородкін з розпачу вдався до відчайдушного блефу.
— Нi в яке консульство ми вам, звичайно, дзвонити не дозволимо, громадянине Бородкін, — неквапно відповів Вовченко. — Це ви й самі розумієте. Поки що ніхто не позбавляв вас радянського підданства і не надавав іншого. І за ваші дії тут, на нашій землі, відповідатимете… Проте розкажіть докладніше, як ваша дружина опинилась у Варшаві.
— Це — друга дружина. Перша — Марія Панасівна — царство їй небесне — десять років як померла… Рік тому я одружився з Вандою. Під час війни, тікаючи від німців, батьки загубили її під Львовом. Тепер вона знайшла їх і виїхала до Варшави. Я поки що залишився — справи, робота… Якось важко в мої роки підніматися з насидженого місця… Але цими днями мав виїжджати.
— А тут ми… — іронічно посміхнувся Вовченко. — Скажіть, Бородкін, коли ви розписалися з Вандою?
— Гляньте в паспорт, у листопаді минулого року…
— Так. Десятого… А виїхала вона?
— А виїхала двадцять п'ятого листопада… Того я й не міг відразу поїхати, бо виклик був тільки на неї. Переоформляти — діло клопітне, а вона дуже скучила за батьками…
— Так, так, — кивав головою Вовчеико і раптом додав: — Ну, а тепер ближче до діла.
Юрій узяв з сейфа папку з документами, в якій були і наряди, знайдені у домашньому тайнику.
— Поясніть, що це за наряди, чому вони у вас?
Бородкін подумав і рішуче сказав:
— Знаєте що, громадянине начальник, не з того кінця починаєте. Я людина маленька — нещасний комірник. Ви щось підозрюєте по фабриці «Оріон», де я працюю, то займайтеся не мною. Від мене багато не візьмете. На складі ажур, ну там, може, виявиться нестача кількох беретів чи спідничок або зайві, це — дрібниця… Кримінальної справи з цього не зліпиш.
Бородкін говорив щиро. І Вовченко, і Юрій це відчули. Міг так говорити, бо встиг уже відправити зі складу машиною Божка майже всю крадену продукцію.