Присвічуючи ліхтарями, всі, крім водія, рушили до могили.
— Тут, — промовив трунар. — Оце Бородкіна, — показав він на засніжений горбик за огорожею.
Ключа під огорожі у комірника не було. Її підважили, витягнули із землі й перенесли на стежку.
Всі стовпилися біля могили і мовчали. Ні Вовченко, ні Юрій не подавали команди.
— Та рийте ж! — скрикнув Бородкін. Він вихопив з рук трунаря лопату і вдарив об тверду землю. Потім оддав лопату трунареві, немов хотів тільки показати, як треба копати.
Вовченко сказав:
— Починайте. — І трунар разом із старшиною заходилися біля могили. Раз по раз чувся скрегіт залізпої лопати об щось тверде.
— Це горщики від квітів, горщики!.. — пояснював комірник, коли підполковник або Юрій піднімали їх. — Коробка далі, глибше.
Він нахилявся, голими руками порпався серед холодних грудок, немов боявся, що копачі викинуть її разом із землею.
Здивований поведінкою Бородкіна і ще не здогадуючись, у чім річ, трунар подумав, що старий збожеволів.
Горбика вже було наполовину зрито, коли раптом комірник вигукнув:
— Стійте! Я сам…
Він кинувся рити пальцями в кутку могили і врочистим хрипким голосом промовив:
— Вона!
Руки його разом із залізною коробкою, освітленою ліхтарем, дрібно тремтіли.
— Гаразд, — сказав Вовченко.
Старшина повернув лопату трунареві.
— Все? — спитав підполковник. Бородкін трохи помовчав, немов ще боровся сам із собою.
— Тут десять тисяч. Радянські. І документи: виклик, дозвіл консульства… Ви дали мені слово. Ви мене відпустите?..
— Я не давав вам такого слова, Бородкін. Я не маю права відпускати чи не відпускати… Ви прекрасно це знаєте. Я обіцяв: усвідомите провину, повернете все награбоване, будемо клопотатися…
— Копай, копай! — істерично вигукнув комірник. — У головах є ще труба.
Незабаром лопати на щось наштовхнулись.
— Тридцять п'ять тисяч, — хрипко промовив, Бородкін, висмикнувши із землі довгу запаяну трубу. — Долари… Все, що маю, все, що зібрав за життя! Все!.. Забирайте, беріть, користуйтесь…
Тицьнув трубу Вовченкові, який, хоч і натяг рукавиці, узяв її з помітною гидливістю.
Яму стали засипати. Трунар сердито кидав лопатою. Що завгодно міг би простити своєму неоплатному боржникові, але така несподіванка, так пошитися в дурні! Тяжкі думки наповнювали його ненавистю до маленького чоловічка, який стояв поряд і, здавалося, байдуже спостерігав усе. Він, трунар, хоч і бере, але тільки за свою працю, за те, що опоряджує, доглядає могили. І хоч би скільки взяв з родичів похованих, все одно вони залишаються перед ним у боргу, бо одні приходять на кладовище раз у рік, інші зовсім не ходять. Він має діло з живими, виконуючи за них їхній святий обов'язок, а цей негідник Бородкін брав і з живого, і з мертвого. Отак поглумитися над останками жінки!.. «Спи спокійно, Маріє Панасівно!», «На добраніч, Маріє Панасівно», «Незабутня дружинонька!..»
Якби не сторонні люди, трунар передражнив би Бородкіна вголос і, певно, додав би ще від себе чимало крутих слів. Та зараз тільки одвернувся, сплюнув на землю і знову заходився засипати могилу.
Тепер ясно, чого Бородкін так часто приходив. А як вміло прикидався бідним, як тяжко виймав з кишені нещасні копійки, як дешево обійшлося йому те, що трунар день і ніч вартував скарби, навіть не здогадуючись про них! Відчував себе підступно ошуканим. Якби його воля — засипав би в ямі разом із старою домовиною і Бородкіна, непогашений борг якого несподівано виріс до велетенських розмірів.
Могилу закидали, і серед білого кладовища виріс єдиний чорний горбик. Усі пішли до машини.
Коли фургон виїхав з території кладовища і, немов віялом, помахуючи перед собою променями фар, покотився до міста, трунар дав волю почуттям.
Якби сповнилася хоч сота частка побажань, що їх безталанний володар мертвого царства посилав услід Бородкіну, цій клишоногій мавпі, колишній комірник, не доїхавши до міста, і згорів би, і згнив би, і в домовині перевернувся б…
Та незабаром трунар вгамувався. Почуття кривди, якої завдав Бородкін, потроху відступало перед іншим, що народжувалося в ньому, перед почуттям своєї доброчесності й порядності порівняно з таким мерзотником.
Розвівши руками, обернувся до могил, мов беручи їх у свідки того, як підло ошукав його, чесного трудягу, цей шахрай.
Потім замкнув браму, вкинув ключі в кишеню і, згадавши, що вдома знайдеться чарчина, така потрібна йому після хвилювання, заспішив до хати…
Ніч Нємченка