Хороших людей було набагато більше, ніж злочинців. Їхнє справедливе обурення, відповідаючи почуттям Юрія, повертало віру в людину, віру, яка у перші дні зазнала дошкульних ударів.
Начальник відділу підполковник Вовченко чудово розумів, як впливає на новачка специфіка роботи. Але він не втручався, не роз'яснював, не заспокоював, дозволяючи Юрієві самому перебороти цю хворобу.
Тепер юнак з неприємним почуттям слухав розмову Дроздова з робітницею. Не маючи великого досвіду, відчував, проте, що майор намагається загнати жінку на слизьке, впіймати на слові й довести, що йдеться про серйозний злочин. Тоді «Справа групи розкрадачів з фабрики «Оріон», як написав майор на папці, стала б на твердий грунт і він міг би пишатися своєю оперативною майстерністю.
Юрій підвівся, глянув у вікно. На вулиці вмирав теплий день. За високими дахами сідало сонце. Кілька променів упало на Буратіно, і лялька весело заграла вогнем. В довгій кімнаті стало світліше.
— Вікторе Федоровичу, дозвольте запитання, — наважився лейтенант.
— Будь ласка! — Дроздов відкинувся на спинку стільця й уважно подивився на молодого оперативника — ану, мовляв, покажи себе!
— Скажіть, Ольго Гнатівно, — звернувся Юрій до жінки. — Скільки у вас робочого стажу?
Відчувши в голосі лейтенанта приязнь, жінка підвела голову.
— Скільки?.. Та скільки живу, стільки й роблю.
— А на фабриці?
— Років п'ятнадцять. Раніше це була артіль.
— Як же ви вчинили таке?
— Якби знала, в руки не взяла б, — жінка в ненавистю поглянула на веселого довгоносого чоловічка, що купався в сонячних блискітках. — Ніколи крихти чужої не брала. Мене й на зборах хвалили, і премію давали…
— От ви закинули, що не бачимо, які махінації начальники роблять. Може, й правда ваша. А чого ж мовчите, коли ви чесна людина? Яких начальників маєте на увазі? Що вони роблять?
— За руку нікого не спіймала, — знизала плечима жінка. — А думки всякі бувають…
— Це було б таки несправедливо — притягати вас до відповідальності за дві іграшки, а з інших нічого не спитати…
Дроздов легенько стукнув нігтем по довгому носі Буратіно, немовби це був ніс молодого лейтенанта.
— Юрію Сергійовичу, для мене питання ясне. Ідіть! — наказав він жінці. — Я вас іще викличу… Ви не дуже розчулюйтесь, — сказав майор менторським тоном, коли за робітницею зачинилися двері. — Всі вони тихі та божі, як сюди потрапляють. Ви ще наслухаєтесь «душевних» зізнань і на сльози надивитесь, та хай це не збиває вас…
— Вікторе Федоровичу, ну ніяк не віриться, що ця жінка справжня злочинниця!
— А факти? — Дроздов знову постукав пальцем по Буратіно, і той лунко відгукнувся порожніми грудьми.
— Дрібниця. Випадок.
— З вас добрий адвокат вийшов би. Навчіться, Юрію Сергійовичу, тримати почуття на замку. Людина по натурі своїй істота не дуже правдива, особливо коли спіймана й хоче викрутитися.
— Досі я думав інакше.
— Я людей краще, ніж ви, знаю. Бачите, як стара викручується, якесь міфічне начальство приплутала, а спитали як слід — і я не я, і хата не моя.
— З таким болем про це сказала, що мені повірилося. Щось там є, тільки боїться розповісти.
— Ну, Юрію Сергійовичу, це вже ви зовсім загнули. Всякі інтуїції, почуття в нашій роботі зайві. Тільки факти. Точні, невблаганні факти…
Нарада у відділі
Наступної суботи, як завжди, працівники відділу зібрались на коротеньку оперативну нараду. Юрій примостився в кутку за великим фікусом і звідти розглядав товаришів, які заповнили просторий кабінет начальника відділу. До лейтенанта долітали уривки розмов, жарти. На свій подив, він не почув жодного слова про роботу: ділилися враженнями від кінофільму, парторг нагадав про лекції в клубі, рибалки вголос мріяли про вихідний…
Дроздов зайшов разом з Вовченком і Погосовим. Сівши біля столу підполковника, оглянув кімнату й, помітивши Юрія, дружньо кивнув.
Слухаючи інформації оперативників, Юрій хвилювався. Кілька днів тому Вовченко викликав його і Дроздова і показав листа, який надіслали до міліції невідомі особи. Там писалося, що на фабриці «Оріон» діє зграя махінаторів. Називалися прізвища начальника цеху, кількох майстрів, декого з адміністрації.