Іноді йому здавалося, що він раніше вже зустрічався з цим чоловіком, але на ранок переконувався, що його піддурили нічні марення. І все-таки…
Зрештою пригадав. Був у нього колись підслідний Жуков. Тільки не цей, а інший. Але чому вони так уперто асоціюються в його свідомості? Де він бачив ці широко посаджені чорні, тернові очі? І своєрідна манера дивитися на співрозмовника, злегка схиливши голову, і ще у жестах щось, в інтонаціях голосу знайоме, але невловиме, як тінь…
Підполковник розкопав в архівах справу того Жукова. Засуджений на п'ять років, він відбув лише два і вийшов на волю достроково. Звали того Жукова так само, як і цього, Іваном Петровичем. Певно, по цій лінії і формуються його асоціації: однакові імена, по батькові й прізвища, народилися в одному селі. Відбували покарання в тій самій трудовій колонії. Але чому здається, ніби він десь уже бачив цю людину? Схожі, як родичі? Брати? Ні. Однакові імена. Двоюрідні брати? Теж неможливо. А якщо це двійники? Буває ж таке на світі!..
Загадка мучила Вовченка, хоч, здавалося, не мала відношення до конкретних злочинних зв'язків валютника.
Цього разу він приїхав до в'язниці повний сумнівів, суперечливих здогадів, вже розуміючи, що Жукова так і не пощастить «розворушити». І все ж таки хотів поговорити з ним або бодай ще раз поглянути на нього.
Жуков сидів на табуретці і, сплівши ноги, потягувався, мовби підкреслюючи свою байдужість до наступної розмови.
Проте Вовченко розмови не починав. За звичкою трохи примруживши очі, мовчки спостерігав за валютником.
— Пристойно сидіти ви можете?!
Підкоряючись, Жуков випростався.
— Даремно їздите, — пробурмотів він. — Зола ваше діло.
Вовченко й далі мовчав, не зводячи пильного погляду, мовби хотів проникнути в глибину його душі.
— Слухайте, громадянине начальник, — зовсім іншим тоном заговорив Жуков. — На біса ви собі сушите голову? Адже буде скандал! Кінчайте справу або випускайте на волю. Думаєте, я законів не знаю. Завтра напишу скаргу прокуророві, й згорите на тихому вогні. Мені набридло тут припухати.
Завтра! Вовченко ледь помітно зітхнув. Те ж саме йому сказав прокурор: «Завтра передайте Жукова слідчому прокуратури». Хоч скільки доводив підполковник, що валютник йому ще потрібний: через ньою він може вийти на крупних злочинців. Прокурор був невблаганний: «Закон є закон!» Скільки енергії, часу витратив підполковник, вивчаючи біографію Жукова, запрошуючи відомості з різних міст, риючись в архівах. Ще трохи — і він докопався б до істини, знайшов би відповідь на загадку, яка мучить його.
— Ви мене навіть у свій хитрий будиночок не привозите для допиту, як інших, — незадоволено пробурчав Жуков. — І охота ж вам самому сюди їздити! Ну, я змушений відпочивати тут. Та й звик.
Власний жарт сподобався Жукову, і він мляво посміхнувся.
Дарма, що сонце підбилося високо, здавалося, Вовченко не поспішав. Розпитував валютника про його смаки, уподобання, про фільми, які бачив, про книжки, які доводилося читати.
Жуков відповідав знехотя, більше промовчував, час від часу іронічно поглядаючи на оперативника: мовляв, коли вам, начальнику, нема чого робити і хочете побавитись розмовою, — бавтесь. Мені все одно. Навіть розвага якась. Але як усе це кумедно!
Вовченко витяг сигарети й запропонував Жукову:
— Куріть… Мені здається, що ви просто умовили себе в тому, ніби звикли до цієї обстановки, — повернувся підполковник до слів валютника. — Бравада. — Він обвів поглядом голі стіни, зупинив його на загратованому вікні. — Захисна реакція душі. Інакше дуже тяжко стає тут…
З несподіваним співчуттям поглянув на вилицювате обличчя Жукова, на синці під очима, на геть сиву стерню голови.
— Знаєте, часом жаль вас.
— Пожалів вовк кобилу… — похмуро пробурмотів в'язень.
— А хіба не жалюгідні ви? Заради чого, в ім'я чого живете? Задумувалися коли-небудь над цим? Завжди переслідуваний, для всіх чужий. Здебільшого в неволі — небо у крупну клітку, примусова праця на лісорозробках. Та й воля була для вас не справжня: тяжкий, пройнятий страхом сон, невлаштоване, незатишне життя з постійним передчуттям неминучої поразки. Хіба для цього народились на світ?.. Золото? — роздумливо говорив Вовченко. — А що воно дало вам, що принесло? Скороминущі розваги, яку-пебудь хмільну розгульну ніч з випивкою до блювоти?.. Золото має в нашому житті дуже умовну цінність… У якій-небудь Америці воно править життям, але не в нас… Та й на чорний день, на старість ви нічого не могли зберегти, бо у вас завжди були чорні дні. Робота нервова, важка і, відверто скажемо, вкрай низькооплачувана. Адже ви лише зв'язковий, комівояжер, працювали на інших, на багатих валютників… Були, так би мовити, експлуатовані крупними хижаками…