— Є свідки, — відповів майор. — Контролер аерофлоту й бортпровідниця підтвердять, що чемодан саме ваш.
Підполковник на мить примружив очі. Це означало, що він цілком схвалює відповідь помічника.
— Я теж маю свідків, які підтвердять, що ви примусили мене взяти чемодан, — відпирався Жуков. — Ті ж самі: контролер, бортпровідниця.
— Це так. Ви відмовлялися від нього. Але ж в Іркутську сіли саме з цим чемоданом.
— Треба довести! Свідчення однієї бортпровідниці що недостатньо. Може, ви підмовили її!
Коли б підполковник Вовченко хоч трохи сумнівався, хто такий Жуков, то після цих слів сумніви розвіялися б остаточно. «Битий лис», — подумав він.
— Повторюю, відімкніть чемодан або дайте ключ.
— Я не вмію відмикати чужих чемоданів!.. Хтось забув чи, може, підкинув… Марно гаєте час. Хазяїн чемодана вже в Києві або й далі…
— Чому ви гадаєте, що власник чемодана має тікати світ за очі? — спіймав Жукова на слові підполковник. — Знаєте, що в ньому?
— Я нічого не знаю! — буркнув затриманий і ображено відвернувся до вікна, за яким розкинулось аеродромне поле в золотавих вечорових тінях.
— Доведеться обшукати вас… Дроздов, запросіть понятих, — наказав підполковник.
За кілька хвилин майор повернувся з двома малярами в заляпаному крейдою і фарбами робочому одязі.
Один з них — юнак, радіючи пригоді, намагався триматися поважно, але не зміг приховати хлоп'яцької цікавості й витріщився на Жукова, щиро дивуючись: невже цей статечний громадянин може бути злочинцем? Другий робітник, старший від напарника, певно, гнівався, що його відірвали од роботи, й невдоволено поглядав на Вовченка, мовби маючи намір сказати: «Ну, чого хочете від нас? Робіть швидше своє діло та відпустіть».
Обшук не справдив сподівань: тільки портсигар, гребінець, носовичок, золотий кишеньковий годинник. Підполковник зрозумів — Жуков у літаку або дорогою таки вмудрився викинути ключ. Докірливо поглянув на майора. Потім повернувся до другого свого помічника:
— Погосов, поцікавтесь вокзалом… А ви, Дроздов, відкрийте чемодан.
Майор витяг з чемодана несесер, дві шовкові сорочки, краватки, шкарпетки й піжаму. Потім — невеличкі брезентові мішечки. Вовченко висипав з них на стіл тьмяно-жовті, неправильної форми, важкі шматочки металу.
Серед мовчанки, яка запанувала в кімнаті, чулося далеке гудіння літака, гомін вокзалу й важкий стукіт золота об стіл.
— Шліхт, — неголосно промовив підполковник. — Необроблене золото з копалень. — Дроздов, попросіть у буфеті терези…
Молодий маляр злякано дивився на затриманого. Жуков і не поворухнувся.
Оперативний уповноважений Погосов на вокзалі нічого цікавого не помітив. У просторому приміщенні було багато пасажирів, одні стояли в черзі до контролерів, що реєстрували квитки й приймали багаж, інші чекали посадки. У буфеті кілька чоловік ласували пивом, бережно розриваючи тараньку.
Вийшов з вокзалу. Самотня бежева «Волга», виїжджаючи з порту, зупинилась коло жінки, яка виглядала автобуса. Дверцята відчинились, і жінка, повагавшись якусь мить, сіла у машину.
«Бісів калимник!» — подумав Погосов, проводжаючи поглядом новеньку машину з великим плюшевим тигром, що розлігся біля заднього віконця.
Погосов хотів був про всяк випадок запам'ятати номер, але «Волга», не вмикаючи освітлення, фиркнула димком і швидко зникла в сутіні надвечір'я…
Так ні з чим повернувся Погосов у кімнату чергового аеропорту, де важили золото.
— Три кілограми чотириста грамів, — підсумував Вовченко. — Дроздов, складіть протокол.
— Ви зараз спитаєте, хто дав мені цей чемодан і кому я мав передати його в Києві, — хрипким голосом, в якому прозвучали зневажливі нотки, почав Жуков. — Не варто. Я й справді не знав, що в ньому. Не знаю і того чоловіка, від кого взяв. Це сталося перед самим вильотом. Попросили передати в Києві людині, яка підійде до мене.
— Ви завжди такий послужливий? — з неприхованою іронією спитав підполковник.
— Обіцяли, що адресат винагородить.
— Хто передав вам золото, і кому ви мали вручити його в нашому місті? — спокійно спитав Вовченко, немов і не чув слів Жукова.
— Я вже пояснив. Ця історія з чемоданом — випадковість.
— Для вас це не випадковість. Ваші випадковості підпорядковані певним закономірностям, — відповів підполковник, заглядаючи в розгорнуту папку. — У тисяча дев'ятсот п'ятдесят першому році вас затримали в Тбілісі з доларами й коштовностями. Тоді ви були набагато молодший, як свідчить фото, і назвали себе Носковим Юрієм Андрійовичем. Покарання відбули не повністю, вийшли на волю по амністії… Як бачите, ми дещо знаємо про вас і зустріч наша не випадкова… То кому ви мали передати золото? Не знаєте прізвища, назвіть прикмети…