— Головне не штраф, — ніби не помітивши жесту дівчини, миролюбно зауважив сержант. — Головне, щоб ви більше не порушували громадського порядку…
— Відпустіть, сержанте! — весело гукнув хтось. — Вона свого чувака прогавить…
Інна з відразою глянула у втомлене обличчя міліціонера. Відчувала себе безсилою і розуміла, що сержант уже визначив найболючіше для неї покарання: не штраф, а оця нотація серед вулиці.
— Чого ви хочете од мене?
— Щоб ніколи більше не перебігали вулиці там, де не можна… Якщо ви зрозуміли мене, — сержант зробив паузу, — тоді йдіть!
Інна окинула його недовірливим поглядом від кашкета до наваксованих, але припорошених вуличним пилом черевиків і, проштовхнувшись у натовпі, забувши від хвилювання про можливість скористатися тролейбусом, швидко пішла по Хрещатику.
За хвилину вона вже не думала про міліціонера, але неприємна пригода зіпсувала настрій, і м'яке надвечір'я втратило свою принадність.
Через майдан Ленінського комсомолу, де біля входу в парк мав чекати Юрій, Інна пройшла підземним коридором. Уже не поспішаючи, піднялася сходами на поверхню.
Віддзеркалені скляними поверхнями готелю «Дніпро» відблиски вечорового сонця вдарили в очі. Засліплено огляділася. Юрія не було. Тепер ще раз сердито згадала про сержанта.
Та ось до неї знову наближався міліціонер.
— Інно!
Коли б не була такою розгніваною, певно, розсміялася б з динного збігу, але відтак нахмурилася ще дужче.
Юрій не помітив цього. Він весь сяяв. Сяяли його очі, сяяли у відблисках сонця блискучі гудзики новенького офіцерського літнього кітеля.
Сьогодні він уперше одяг форму й відчув, наче відразу змужнів. Так ніби разом із срібними погонами на його молоді плечі лягла відповідальність за все, що відбувається навколо, — на вулицях, у подвір'ях, у будинках, відповідальність за людей, що живуть у його рідному місті, за те, щоб ніхто не скривдив і не образив їх. Кілька місяців тому кепкував би з такого почуття: хлоп'яцтво! Людина цивільна, він завжди зневажливо спостерігав те, як військові прикрашають свій одяг блискучими гудзиками, погонами, різними значками.
Тепер усе сприймалося по-іншому. По дорозі з дому не раз скоса позирав на свої погони, розпрямляв плечі, карбував крок — адже не може офіцер міліції йти перевальцем, метляючи руками, наче хлопчисько.
— Лейтенант Юрій Гармаш прибув у ваше розпорядження! — усміхаючись, відрапортував він.
— Більше нічого не могли придумати?! — процідила дівчина.
— А що таке, Інно? — не зрозумів її.
— Гадаєте, я зможу йти з вами поруч? Наче злодійка, яку ведуть у міліцію!
— Інно! — розвів руками Юрій. — Ти ж культурна людина.
— Я вже сьогодні чула це від вашого колеги-сержанта. Бери таксі, поїдемо переодягнешся… Невже не розумієш, що це якось… — Інні забракло слів. — Ну, просто… не тонко з твого боку. На нас звертатимуть увагу. Я нічого не маю проти міліції, але…
Юрій розгублено знизав плечима.
— Інакше я негайно піду додому!
— Ну, коли ти загрожуєш, — юнак теж розсердився. — Діло твоє.
Кілька секунд не зводили одне з одного гнівних поглядів. Аж ось Інна відвела очі й мовчки рушила до парку. Юрій пішов поруч. Пробував жартувати, сказав, що Інна скидається на начальство, яке попереджало, що форму йому доведеться одягати дуже рідко, але дівчина не підтримувала розмови. Так піднялися сходами в парк, минули естрадний майданчик і опинилися біля «Рів'єри».
З бічної алеї вибігла молода жінка і, побачивши Юрія, кинулася до нього.
— Товаришу міліціонер! Вони його вб'ють! Благаю вас! У них ніж!
— Кого? Де?
— Хулігани. Образили мене, чоловіка. — Схопила лейтенанта за рукав і потягла за собою.
— Юро! — Інна не встигла крикнути жінці, що він зовсім не міліціонер, що він — інженер!
— Інночко, я зараз! — Юрій зник за поворотом алеї. Інна ошелешено дивилась услід.
Коли, тяжко віддихуючись, він повернувся, дівчина стояла на тому ж місці і з тим самим стривоженим і розгубленим виразом на обличчі.
— Втекли…
Тепер по губах Інни ковзнула посмішка.
— Адже ти звичайний хімік: колби, реторти, реакції, формули… Ну який з тебе міліціонер?
Владно взяла його під руку.
— Марш додому! — і хрипко засміялась чи то від радості, що Юрій повернувся живий і неушкоджений, чи від своєї несподіваної перемоги.
Впали сутінки. На зупинці таксі не було ні черги, ні машин.
— Не дочекаємось тут, — пробурчала Інна.
І немов заперечуючи їй, до бровки тротуару підкотився автомобіль із зеленим вогником. Водій відчинив дверцята.