— Я теж не збираюся! На мить запала тиша.
— Припиніть! — наказав сперечальникам господар. — Доручимо юрисконсульту вивідати у свого приятеля, що вони там знають, і тоді вже будемо діяти.
— Нe можна, заперечив Бородкін. — За повідомлення Ланенкові — спасибі, треба знайти якийсь привід, щоб винагородити, — премію абощо… Але довірятися йому не слід…
— І справді, нащо нам зайва людина, — скривився Штром. — Самі спробуємо зайнятися опером, який працює над нами.
— А як же довідатися, хто це? — безнадійно розвів руками опасистий широколиций начальник цеху Одур, у якого ліва травмована повіка наполовину закривала око, через що він завжди дивився на співрозмовника знизу, наче щось підглядав.
Штром засміявся.
— Ви думаєте: Марк Аврелійович так собі чоловік. Від бублика дірка! Погано ви мене знаєте! З цими словами постачальник поліз до кишені піджака й витяг великий бумажник. — Можете милуватися!
Він кинув на стіл збільшену фотокартку, на якій було знято двох молодих людей у вестибюлі готелю «Москва».
Всі, крім Басистого, якому Штром уже показував фото, нахилилися над столом.
— Ось цей, ліворуч.
Божко раптом забрав фотографію зі столу й уважно вглядівся в неї.
— Щеня!
Всі здивовано поглянули на головного інженера.
Божко замовк і щось міркував. Усі насторожено чекали.
— Знаю його. Хлопчисько! — врешті кинув інженер.
— То, може, купимо? — запропонував Бородкін.
— Хтозна, — похмуро відповів Божко. — Гарячий дуже. Наелектризований. З ним треба тонко, на комплекси давити…
— На що? — перепитав начальник цеху.
— На комплекси, мудрий Григорію Михайловичу, це значить — на почуття… Ясно?
— Ну от, — полегшено зітхнув Басистий. — Коли ви його знаєте, значить, вам і карти в руки. Доберіться, як ви кажете, до його комплексів, до чого хочете і порозумійтеся. Грошей не пошкодуємо.
— А як ви його знаєте? — підозріло допитувався Одур.
— Як? В обехеес з ним працюю, дорогий Григорію Михайловичу, — зло посміхнувся Божко, ображений тоном начальника цеху.
— Недоречний жарт, — буркнув Штром.
— Випадково познайомився. В одній компанії гуляв.
— Ну, любий, та ви ж золота голова, — прояснів постачальник. — Це не хто-небудь, а сам Марк Штром визнає!
Директор фабрики теж задоволено поглянув на головного інженера.
— Ерго[1], опер за вами. Уточніть, що він любить, чим живе-дихає, чого йому не вистачає, на чому купити можна. Зачепити його гачком під ребро, і нехай висить!.. Ми з цього щеняти, — Басистий підняв угору кулак і так стиснув, наче тримав у ньому оперативного уповноваженого з відділу боротьби з розкраданням, — котлету зробимо…
Всі задоволено потяглися до чарок. Навіть чорні бронзові голови негра і негритянки, що стояли на довгій книжковій шафі, здавалося, повеселішали.
— Ну, друже, повернувся до Божка господар дому. Сьогодні за вас вип'ємо. Є в мене унікальний коньяк. На спецзамовлення. П'ю в урочистих випадках. — Він відчинив шафу, повернув полицю і витяг із схованки пляшку з блискучою етикеткою.
— А Бородкін вип'є? — засміявся Божко. — За успіх!
— Ви ж знаєте, шановний, що я нічого, крім боржому, не п'ю.
— Їй-богу, — сплеснув руками головний інженер. — Хоч би що казали, а таки не втямлю: на біса вам гроші?..
Годі! Вип'ємо за успіх! — підняв свою чарку Штром.
З якогось часу лейтенант Гармаш почав відчувати незриму, але пильну увагу до своєї особи і справи, якою займався.
Дзвонили по телефону. Різні голоси в різний час подавали короткі поради:
«Облиш де діло, хлопче!» — лагідно, улесливо. «Слухай, друже, на біса тобі морока? Ноги зламаєш. За тобою теж гріхи є», — терпляче, немов умовляли неслухняну дитину.
Згодом почали загрожувати: «Ти, щеня, не сунь носа, куди не слід, одріжемо!», «Тримайся на вулиці середини, цеглина на твою голову готова!»
Вовченко, коли Юрій доповів йому про це, посміхнувся:
— «Атмосферний тиск»! Звикайте. На відміну од карних злочинців, махінатори ніколи не нападають. Вони намагаються залякати, іноді за допомогою всіляких зв'язків, знайомств, колишньої дружби пробують заручитись підтримкою впливової особи. Це вже не телефонне хуліганство, а складніша річ. Але не будемо звертати на них уваги. Як ви вважаєте?
— Звичайно! — запально відповів Юрій.
— От і гаразд, — доброзичливо поглянув на нього підполковник. — Працюйте. Старе не хоче добровільно вмирати, йому треба в цьому допомогти.
1
Ergo — отже