У лісі
Інна прийшла з інституту, тільки-но пообідала, як у передпокої пролунав дзвінок…
Перед дверима стояв Андрій.
Була вельми здивована. Бачила його після Криму тільки один раз, адреси своєї не давала, в гості не кликала.
Чоловік широко посміхнувся:
— Непроханий гість, Інно…
— Гість — завжди гість, — стримано відповіла дівчина, все ще не здогадуючись про причину раптового візиту. — Заходьте, прошу.
Андрій стягнув з голови берет і пройшов у вітальню. Моложава підфарбована жінка, яка, сидячи у м'якому фотелі, читала книгу, відірвалася від неї і поглянула на гостя.
— Це Андрій — мій кримський знайомий, мамо.
Гість вклонився жінці, яка ласкаво усміхнулася.
У вітальню прочинилися двері, з кабінету, заставленого книжковими шафами, показався літній чоловік. Він підозріло оглядів незнайомця поверх окулярів, щось пробурчав на його уклін і знову сховався за дверима.
— Тато, як завжди, в полоні астрофізичних марень. Вас він, можливо, прийняв за марсіанина, — з легкою іронією промовила Інна. — Сідайте, Андрію.
— Я з машиною, — відповів інженер. — Хотів запросити вас на свіже повітря. Гріх сидіти зараз у хаті…
Він усміхнувся доброзичливо й щиро, був украй гречний, і в його ласкавій покірності Інні відчулася стримана повага до неї і якась приваблива чоловіча сила. Вона раптом відчула, яке важке повітря в кімнаті, незважаючи на відчинені навстіж вікна.
— Я прогуляюся, мамо? — скоріше повідомила, ніж спитала.
— Тільки не дуже допізна. — Мати доброзичливо огляділа вишукано вбраного нового знайомого доньки і прикинула в думці, скільки йому років. Зробивши висновок, що йому не більше тридцяти двох — тридцяти трьох, і співставивши цю цифру з двадцятирічним віком Інни, задоволено всміхнулася.
Інна вийшла з Андрієм на вулицю.
— А де ж Алла? — спитала з удаваним здивуванням.
— Алла? — Чоловік винувато розвів руками. — Сьогодні мені хочеться відпочити на лоні природи. Знаєте, рідко щастить вирватися з фабрики, з гуркоту, метушні. Хочеться побути серед тиші, спокою, подалі від суєти. Так би мовити, відчути подих вічності… З Аллою це протипоказано. Своєю галасливістю вона розжене всіх мавок. Мені зараз бракує вашого товариства. Ви — незвичайна, мрійна і загадкова, як сама природа…
— О-о-о! — задоволено протягла Інна. — Я й не чекала від вас такого комплімента. — І, не даючи Андрієві виправдатися, відразу насупила брівки: — І ображаєте мою подругу…
Проте вона дозволила узяти себе під руку і повести до бежевої «Волги», що стояла навпроти під'їзду…
Незабаром опинилися в лісі за Конча-Заспою[2]. Знайшли чарівну місцину: з одного боку сосна і змішаний ліс, з другого — широка долина, що вела до старого рукава Дніпра.
Тільки-но машина зупинилася, Інна вискочила з неї і пішла між віковими соснами. Стовбури могутніх дерев відсвічували міддю, золоті промені пролягали між ними, немов хтось постелив килимові доріжки. Стара глиця, що вкривала землю, була теж як килим, м'яка й пружна. Паморочливо пахло нагрітою сосною.
Інна ступила кілька кроків і, розкинувши руки, глибоко вдихнула чисте густе повітря. У синьому-синьому небі похитувалися зелені шапки сосон. Від змішаного лісу долітало шамотіння листя. Сонце світило в обличчя, і на примружених віях дівчини зависли веселки.
— Як гарно! — прошепотіла вона.
Інна повернулася до «Волги», біля якої господар стелив величезний брезент, і, підставляючи тихому вітерцеві щоки, спитала:
— Андрію, а тиша має запах?
— Має, — впевнено відповів той. — Все, Інночко, має свій запах… Хіба ось тільки гроші не пахнуть, — хрипко розсміявся він. — Але це особлива речовина. Єдина в своєму роді. Субстрат життя. В органіці — нуклеїнові кислоти, в неорганіці й людському житті — дорогоцінний метал або їхній близький родич, паперові замінники… — Він замислився, навіть перестав стелити. — А втім, хто зна… Гроші, мабуть, теж пахнуть. Для когось — щастям, для інших — тривогою й кров'ю…
Андрій розрівняв брезент, витяг з машини два барвисті імпортні надувні матрацики, недбало кинув на один з них японський транзистор, пачку сигарет «Честерфілд».
Інна не могла не віддати йому належне. Ще в Криму її приваблювало оце байдуже ставлення до красивих речей, з якими Андрій поводився, як з дріб'язком, в той час як багато хто обожнював їх. У нього це виходило дуже елегантно, як у людини, для якої ніщо не має цінності, крім його власних, часом несподіваних і примхливих бажань.
— Тиша… — згадав Андрій слова дівчини. — Тиша має ще й звуки. Давайте послухаємо її. — Він заплющив очі, потім розкрив їх, глянув на широку улоговину, перетяту вдалині вузенькою синьою стрічкою води.
2
Конча-Заспа — історична місцевість на південній околиці Києва. Охоплює селища Чапаєвку, Козин та Плюти, дачну і лісопаркову місцевість уздовж правого берега Дніпра. На території Конча-Заспи знаходяться санаторії «Конча-Заспа», «Жовтень», «Пролісок», спортивна база футбольного клубу «Динамо» (Київ). Назва — від сполучення місцевих діалектних слів: заспа — пересипані мулом або піском озеро, рукав річки, струмок; конча — їх кінцева частина, край. Походить, імовірно, від численних заток Дніпра та ін. водоймищ, що існують у К.-3., та від наявних тут урочища Конча (згадане 1799) і хутора Заспа (згаданий 1800). Існують також однойменні озера. Назва «Конча-Заспа» вживається з поч. 20 ст. У дорад. час ці землі належали Видубицькому і Введенському монастирям, частково — рос. царській родині.