Спав погано. Уві сні разом з убивцями й злодіями довбав кайлом на Далекій Півночі мерзлу землю, працював у задушливих копальнях, і всі ті людці, яких він досі зневажав і судив своєю совістю, тепер зневажали й судили його, обступали з усіх боків, шипіли, насміхалися, лякали. Але найстрашніший був сон, у якому Вовченко свердлив його гострим поглядом, провіщаючи загибель з тією неминучістю і невідворотністю, яка властива тільки снам.
Працювати не міг. Бесідуючи з експедиторами і комірниками жиркомбінату, яких підозрював, мимоволі уявляв себе на їхньому місці, нервував, слухаючи, як колеги розмовляють про злочинців, відвертався, коли коридором повз нього проходили конвоїри.
З хворобливою цікавістю стежив, як ідуть справи в Юрія. Але спитати боявся. Адже, коли лейтенант навіть і не відразу виявить, якими шляхами крадіям дещо стало відомо, все одно рано чи пізно до них доберуться, і тоді все розкриється.
Кілька разів Дроздов поривався написати рапорт і зайти з ним до підполковпика. Розум підказував, що це єдиний правильний крок, який хоч і матиме неприємні наслідки, але не такі, які стануться, коли про все довідаються без нього.
Та волі на такий крок не вистачало, і він поклався на те, що час і події самі все зроблять.
У відділі помітили, що Дроздов змарнів. Товариші розпитували про здоров'я, радили звернутися до лікарів. У відповідь майор лише махав рукою, мовляв, дурниці, і ще дужче замикався в собі. Декотрі вважали, що він надто переживає критику.
Це докотилося до підполковника. Той навмисне зайшов до кімнати оперативників, коли там, крім Дроздова, сиділи Погосов і Юрій, тепло погомонів з майором, даючи відчути, що у відділі його цінять як досвідченого працівника.
Якби така розмова відбулась у кабінеті, віч-на-віч, хтозна, чи не виклав би майор усе, що було на душі. Але зараз Дроздову, як на сміх, подумалося, що оперативники, та й він сам отак завжди теплим словом привертають до себе запідозреного й домагаються зізнання. Його охопило непереборне почуття, мовби підполковник уже все знає і навмисне завів дружню розмову, чекаючи його щирої сповіді саме в присутності свідків — офіцерів відділу.
Ні, так, по-дурному, він не хотів упійматися! Коротко відповідав підполковникові, чемно вислуховував його поради, як відшукати кінці у справі жиркомбінату, і вільно зітхнув тільки тоді, коли за Вовченком зачинилися двері.
Накладні жиркомбінатівського складу, які він знову став розглядати після того, як пішов Вовченко, здалися йому зовсім незрозумілими. Цифри рябіли в очах, і оперативний уповноважений, хоч як намагався, ніяк не міг на них зосередитись.
Раптом Дроздов злякався. А що, коли це був слушний момент і він його прогавив? А що, коли Вовченко й справді прихильний до нього? Майор згадав, з яким непідробним співчуттям розпитував начальник відділу про його здоров'я, як радив звернутися до доцента, в якого сам лікується. Завтра Вовченко офіційно заявить, хто допоміг злочинцям замітати сліди, а сьогодні він іще може зважити на те, що Дроздов прохопився словом ненароком, зглянеться і погасить цю справу у відділі.
Ще якийсь час майор терзався сумнівами і врешті наважився…
Загородка, за якою сиділа секретарка відділу — літня, трохи дивакувата Ганна Іванівна, була відчинена. Секретарка реєструвала документи, що надійшли до відділу.
Дроздов, привітавшись, кивнув на двері кабінету Вовченка.
— Сам?
— Нема, Вікторе Федоровичу, — похитала головою жінка. — П'ять хвилин як вийшов.
Дроздов зітхнув і опустився на стілець. Здається, він таки прогавив свій єдиний щасливий шанс.
— Далеко?
— У прокуратуру.
— Ех, Ганно Іванівно!.. Як не щастить людині, то не щастить до кінця.
— Кому ж це не щастить, Вікторе Федоровичу? Може, вам? — пильно глянула на нього секретарка. — Що підполковника не застали? То він незабаром повернеться.
Погляд жінки чомусь злякав Дроздова. «Знає!.. І вона, мабуть, знає!.. Може, уже й наказ надрукувала! Та ні, яка дурниця!.. Казна-що! Він скоро тут і стільців боятиметься!»
— Мені до нього отак потрібно! — провів ребром долоні по горлу.
— Подзвоніть. Підполковник залишив про всяк випадок телефон… Така приємна, везуча людина, як ви, — і не щастить, — казала далі секретарка. Ці компліменти вона говорила працівникам відділу незалежно від віку й статі, бо й справді завдяки своєму лагідному характеру вважала всіх людей, крім злочинців, за приємних та везучих. Любила, щоб і їй говорили що-небудь приємне. Але Дроздову зараз було не до милих розмов. «Старе луб'я, — злісно подумав, — а сюсюкає, як інститутка». А вголос сказав: