— Та ні. Це не для телефону…
— Вікторе Федоровичу, — звернулася до нього секретарка, — ви будете чекати? Я на хвилинку в буфет… Як подзвонять, візьміть трубку. Будь ласка!..
— Гаразд, — буркнув Дроздов.
Ним заволоділо почуття, що порятунок тепер тільки у відвертій розмові з Вовченком. Усе вирішують хвилини.
Боявся відійти від кабінету, щоб не прогавити підполковника.
За загородкою тихо. На шибці дзижчала самотня чорно-зелена муха, яка хтозна-як потрапила в казенні стіни міліції, де нічого не було їстівного. І він відчував себе такою ж мухою, що летить на світло, але ніяк не може до нього прорватися.
Тим часом його увагу привернули папери, які Ганна Іванівна покинула на столі.
Зверху лежав лист із Ялтинського управління міліції — відповідь на запит Вовченка. У ньому повідомлялося, що громадянин Божко А. С. проживав на південному узбережжі Криму з початку й до кінця липня на приватній дачі професора Арнольдова разом з піаністом Є. М. Жором…
Дроздов уже хотів відсунути лист, коли згадав, що Божко — це головний інженер фабрики «Оріон».
Раптом його немов обпекло. «У різний час до товариства гр. Божка Л. С, крім гр. Жора Є. М., входили: місцевий перукар Г. В. Черкаська, співачка Київської філармонії А. П. Сухаренко, студент-випускник Київського інституту легкої промисловості Ю. С. Гармаш і креслярка Київського архітектурного інституту І. Ф. Паволоцька…»
Ю. С. Гармаш. Юрій Сергійович Гармаш! Горло здушив спазм… Майор кинув лист на стіл, потім схопив його й жадібно вчитався, все ще не вірячи своїм очам.
Знову поклав лист, насторожено оглянувся. Майнула думка: «Від такої радості буває інфаркт».
Не знаючи, що робити, підхопився, кинувся до вікна, рвучко відчинив його і випустив муху на волю.
Потім повернувся до столу, не зводячи погляду з листа, який, здавалося, не просто лежав поверх інших паперів, а волав про його, Дроздова, невинність. Простяг руку, легенько поправив аркуш пальцем.
Тепер уже майора ніщо не тримало біля дверей начальства. Забувши, що обіцяв секретарці почекати її, вибіг з прийомної і радісно попрямував коридором.
«Не винний, не винний, не винний!» — кричали йому стіни, коридорна доріжка, двері кімнат, які він минав.
«Так ось який ви, громадянине Гармаш?! Палкий борець за справедливість?!» — обурювалась і раділа його душа.
Сповнений бентежних почуттів, уявляючи собі, який вигляд матиме Вовченко, що так пошився у дурні зі своїм «молодим кадром», майор вскочив у кімнату оперативників і, гостро зиркнувши на Юрія, сів за свій стіл.
До старшого оперативного уповноваженого поверталося життя, поверталися барви речей, пахучість повітря. Коли б зараз здибався із Ганною Іванівною, що напророчила йому таку удачу, він розцілував би цю засохлу, зморщену грушу, як свою першу любов!..
Гра стає відкритою
Юрій умовився зустрітися з Інною ввечері в Піонерському парку. Він уже двічі зірвав побачення і не міг пояснити цього, лише пробурмотів щось про термінову роботу. Інна була терпляча, здавалося, розуміла, що хлопець і справді не міг прийти, і подзвонила втрете.
— Але якщо й цього разу не прийдете… — мило пригрозила вона.
— Такого вже не станеться, — заприсягнувся лейтенант. — Запевняю…
— Ви й тоді обіцяли…
Хлопець замовк.
— У спорті дозволено три спроби, — пожартувала дівчина. — Розумієте, Юрію. Це у нас третя… спроба зустрітися… І остання…
— Я буду, — твердо повторив Гармаш.
— Я так скучила за вами, — ніжно прошепотіла Інна.
Юрій мало не поцілував трубку, в якій прошепотів любий голос. Оглянувся на товаришів, що сиділи за своїми столами, побачив зосереджене обличчя Дроздова, який щось писав, глянув на капітана Погосова, що ніби меланхолійно, а насправді дуже уважно перегортав сторінки якоїсь справи, і йому стало ніяково за свою хлоп'ячу ніжність у цій атмосфері діловитості, в службовому кабінеті, де вершилися долі людей і, здавалося, само повітря було сповнене відповідальності й строгості.
— До вечора, — тихо промовив у трубку і ще раз оглянувся, намагаючись вгадати, чи не зрозуміли товариші, що це не службова розмова.
Дроздов, як і раніше, скрипів пером. Гера Погосов підвів голову й задумливо втупився у стіну, потім знову нахилився над папкою й перегорнув сторінку.
Юрій заспокоївся і глянув на свого годинника. Пів на п'яту. Молодець Інна, що подзвонила наприкінці робочого дня. Зранку важко було б сказати, як складуться обставини. Правда, і в останню хвилину Вовченко може викликати й дати невідкладне доручення. Така вже неспокійна робота. Хоч, з іншого боку, він і не мусить відсиджувати в кабінеті цілий день, а може будь-якої хвилини податися, пославшись на справи. Ніхто не спинить його, ніхто, навіть Вовченко, не розпитуватиме, чому й куди він іде. Адже він полює на хижого звіра-злодія, і йому надано право самому вирішувати, як краще його спіймати. Проте Юрій і думати не смів, щоб хоча хвилину робочого дня використати в особистих потребах.