Сонце ще тільки сходило, кидаючи на берег не по-ранковому гаряче проміння. Воно прострелювало зарості лісу, висвічувало траву, гірські квіти, які мінилися райдугою барв. Лісове птаство радісно зустрічало новий день.
На повороті стежки Яровий і прибиральниця помітили людей під буком. Підійшли ближче. Одягнена в квітчасте платтячко дівчина спала. Поряд зібгався юнак і крізь сон по-дитячому плямкав губами.
Ними можна було замилуватись. Жінка зупинилась, якусь мить постояла тихо, немов боячись розбудити поснулих.
Яровий схилився над обличчям хлопця.
— П'яні, — тихо сказав він, випростуючись.
Дільничний торкнувся плеча юнака. Юрій важко підвів голову. Розплющив очі й знову заплющився від сонця.
— Вставайте, — сказав Яровий, — тут не місце для ночівлі.
Прокинулася й Інна. Злякано оглянулась, не розуміючи, де вона і хто коло неї. Потім сіла, механічно поправляючи рукою скуйовджену зачіску.
— Чому ночуєте в лісі? — спитав Яровий.
Юрій уже оговтався. Звівся на ноги і допоміг підвестися Інні.
— На дачі не було де спати, що ви в лісі розляглися?
— На якій дачі? Ніякої дачі не знаємо, — відповіла Інна.
— А де понапивалися?
— Яке вам діло, — сердито відрізала Інна, почуваючи себе вкрай незручно.
— Не грубіяньте, — строго обірвав Яровий.
— А що ми зробили, чого ви чіпляєтесь?
— Документи є?
Юрій витяг посвідчення.
— Я — студент Київського інституту легкої промисловості.
— Гармаш Юрій Сергійович, — уголос прочитав Яровий.
— А це моя товаришка Інна. Ми відпочиваємо в Ялті, приїхали сюди купатися, увечері заблукали й поснули.
— Так напилися, що й на дорогу не втрапили, — похитав головою Яровий, розглядаючи посвідчення. Потім витяг блокнота й записав прізвища Юрія та Інни, їхні адреси.
— Ну, йдіть, — пом'якшав він, повертаючи хлопцеві документ. — Метрів двісті стежкою — і вийдете на дорогу. Праворуч, біля пансіонату, зупинка автобуса. Ним доїдете до Ялти.
Юрій і Інна, ковзаючи слабкими після сну ногами по слизькій стежці, видиралися вгору, на шлях. Обом пригадувався у всіх подробицях учорашній вечір. Було соромно й гидко.
Та, всупереч логіці, перші слова Інни стосувалися не вечора чи господарів дачі, а міліції.
— Чіпляються до людей! Як я не люблю їх!
Юрій згадав, що сам має незабаром стати працівником міліції, і йому зробилося боляче від думки, що люди дуже несправедливі. Подумав, що такі, як оцей дільничний, могли б урятувати Інну чи іншу дівчину від згвалтування, смерті, пограбування, не шукаючи їх вдячності, тільки із службового обов'язку… І водночас стало прикро, що сам потрапив до компанії гульвіс…
Тим часом прибиральниця з дільничним дзвонили біля дверей дачі.
— Неподобство! Вдиратися вдосвіта у квартиру, піднімати людей. Хто дозволив? Що ми — злочинці?! Я скаржитимусь! Я до міністра дійду! Вчать вас культури, вчать…
Яровий стоячи спокійно вислуховував до кінця тираду опухлого після нічної оргії Жора і, коли той скінчив, спитав:
— Дозвольте сісти?
— Сідайте, — буркнув Жор. — А з вами я буду мати окрему розмову, — звернувся він до прибиральниці.
— Ви проживаєте тут уже давненько, а й досі не прописалися. Ваш приятель теж не прописаний, — зауважив Яровий.
— Я ж сказав двірничці, що пропишусь. Хіба не можна прийти за цим удень? Обов'язково вдосвіта?..
— Ми не тільки за цим, — відповів Яровий, спантеличивши Жора.
— А за чим іще?
Жор поважно сів у крісло і загорнув поли квітчастого халата.
— Спочатку перевіримо ваші документи, — немов не почувши запитання музиканта, відповів Яровий. — Прошу паспорти всіх, хто проживає на дачі. Де ваші друзі?..
Інженер, який, відхиливши двері своєї кімнати на другому поверсі, слухав розмову Жора з дільничним, вирішив за краще об'явитися самому:
— Добрий день! — весело привітав він зі сходів непрошених гостей. — Що тут у вас?
— Прописка… — промимрив Жор.
— Ага, правильно. Що ж ти, хазяїне, сам не здогадався! Тепер доводиться людям турбуватися…
Він зайшов у свого кімнату і за мить спустився з паспортом.