Тепер, вдивляючись у дзеркало, бачила, як змінилося і її обличчя, немов ясніше визначилася кожна рисочка, бачила, якими глибокими, сповненими маячного вогню стали її колись пустотливі, безжурні очі…
Інна замислилась і мало не прогавила інженера.
— Мурашко!
Радісно оглянулась на його кремезну постать. У ратиновому пальті й капелюсі, хвацько надітому набакир, він здався їй ще більш, ніж завжди, мужнім, сильним і вродливим. Кинулася до нього і, як маленька, уткнулася обличчям у груди.
— Ну, ти, — ласкаво пробурмотів Божко, легенько відстороняючи дівчину. — Люди дивляться…
Він узяв її під руку і повів до свого будинку.
Не доходячи кілька кроків до нього, відпустив і сказав:
— Я піднімуся сам. Ти заходь за дві-три хвилини. Не треба, щоб нас бачили разом. Двері залишу незамкнені, штовхнеш і зайдеш…
Вони сиділи на широкій тахті. У напівосвітленій темно-голубим торшером кімнаті все обгорталося таємничим серпанком. З далеких кутків випливали якісь привиди, невідомі химери, на темній підлозі наче розляглися гігантські японські лотоси. Та й вони самі в цьому невиразному світлі, що дивно вирізьблювало їхні обличчя, робило руки схожими на крила, здавалися Інні незвичайними істотами. І Андрій теж був вихоплений цим таємничим голубим світлом мовби з казки, із мрії, яку вона завжди підсвідомо плекала в душі.
— Мрієш… — сказав інженер. — Про вічність, мабуть, і не відчуваєш, як усе на світі просто й дріб'язково… Вічності немає, Інночко. Для людини є тільки скороминущі втіхи. Щоб обдурити себе, вона вигадує ідеали і будує пам'ятники поетам… Кожний базікає про високі матерії, а сам намагається тихцем відшматувати від пирога чим більший кусень…
— Знаєш, яка наймудріша думка на світі?.. Одинадцята заповідь.
— Я й перших десяти не знаю…
— Перші — то дурниці… Одинадцята — смисл життя. Перші вигадали лицеміри, одинадцяту додав геній.
— Ну скажи…
— Не зівай, Хомко, на те ярмарок, — посміхнувся інженер.
— Вигадуєш… — ласкаво уткнулася йому обличчям у груди.
Божко зачекав трохи, потім легенько відштовхнув її.
— Слухай, а як у тебе з тим Юрієм Гармашем? — спитав глухувато, наче ображено.
Інна засміялась.
— Дурненький! Я тебе люблю.
— А все-таки?
— Ти знаєш. Я нічого не приховувала.
— Він у тебе здорово вклепався?
Інна знизала плечима.
— Я не питаю, як ти до цього ставишся! — роздратовано зауважив інженер.
— Здається, закоханий. Але яке діло мені! Розповідала ж, як він благав тоді не їхати з тобою.
Божко зіперся на лікоть і пильно подивився на Інну. Він затулив плечем торшер, і химерна тінь звелася на протилежній стіні.
— А мене ти дуже любиш?
— Не те слово! — Дівчина глибоко передихнула, і навіть у голубій півтемряві було видно, як заблищали її очі. — Не те слово, любий… Та, мабуть, і слів таких на світі немає!.. Ти моє життя, моє сонце, мій подих… — Вона обвинула його шию руками і намагалася притягти до себе.
— Почекай, Інночко… — визволився Божко. — А коли б мені загрожувала небезпека?..
— Всю кров, до останньої краплі… — щасливо засміялася дівчина.
— Але ж мені й справді дещо загрожує, — сказав Божко. — І, либонь, тільки ти зможеш допомогти мені.
Тривожні інтонації в голосі Андрія злякали Інну. Тінь від нього чорною хмарою — з підлоги аж до стелі — усе ще стояла над їхніми головами.
— Що скоїлось?
— Власне, нічого серйозного. Але по-всякому може повернутися… Мені збираються пришити одне діло.
Очі Інни стали округлі.
— Яке діло, хто сміє?!
— Твій колишній друг, міліціонер Юрко Гармаш!
— Це ж і твій друг, — єдине, що вихопилося цієї миті в неї.
— Раніше я саме так і думав… Навіть життя йому врятував, з-під коліс витяг… Знав би, кого рятую!.. — Божко, певно, почав входити в роль. Очі блиснули гнівом. — На роботу хотів улаштувати, жалів. З тобою познайомив, — зітхнув він. — Пригрів на грудях полоза.
Інна уявила собі обличчя Юрія. З огидою згадала, як дозволяла юнакові цілувати себе.
— Давно збирався розповісти, — вів тим часом Божко, — але все не хотілося тебе хвилювати… Знаю, ти готова навіть на жертви заради нашого щастя. Але жертв не треба… Розумієш, цей Гармаш примушує людей свідчити проти мене, писати заяви… Одне слово, пришиває діло.
Інна, здавалося, їла очима Божка.
— «Чому?» — спитаєш. Звичайно, ревнощі, помста за тебе. Може, краще було б для мене задушити свої почуття, але що мені тоді життя…