— За наше щастя!.. Звичайно, якщо вони запроторять мене у в'язницю, — зітхнув інженер. — Тоді все пропало. Не чекатимеш ти арештанта…
Інна затулила йому долонькою рот.
— Мовчи, мовчи!
— Значить, спробуй хоч що-небудь дізнатися. Може, словом якимсь прохопиться… Не буду тебе вчити… — роблено посміхнувся Божко. — Треба, щоб у нього обертом ішла голова від тебе, тоді й сам не знатиме, що базікатиме. А я, довідавшись про його плани, вживу заходів і врятуюся. Якби хоч знати, що в них на мене є, що вони збираються далі робити. — Він зіскочив з тахти на підлогу і, як був у барвистих шкарпетках, почав нервово ходити по кімнаті. — Та дзуськи, не візьмуть голими руками!.. — говорив, звертаючись до Інни, яка стежила за ним тривожним, відданим поглядом. — Хто я — вільна людина чи жалюгідна жертва їхніх правил та законів?! У мене на в'язах теж не глиняна макітра!..
Він підійшов до тахти. Дівчина впіймала губами його руку і поцілувала. Потім підвелася.
— Уже?
— Дванадцята… Вдома переполох буде.
— Коли вже зможу залишити тебе назавжди! Щоб не розлучатися ні вдень, ні вночі. Щоразу, як ідеш, мені здається, що одірвалася частиночка душі… Ну, нехай, — твердо додав інженер. — Закінчаться благополучно ці тривоги, подамо документи до загсу. А там можна і майнути з Києва, переїдемо до Москви чи Ленінграда або ж оселимося біля синього моря…
Він допоміг Інні одягтися, провів до дверей, попросив, щоб вона не відкладала зустрічі з Гармашем.
На площадці ще раз поцілував і не зачиняв дверей, поки дівчина не сховалася за поворотом сходів.
Ланка, якої бракувало
Перед Юрієм лежала купа паперів — акти ревізії, інвентаризаційні списки, фото. Накладні галантерейної крамниці на Лук'янівці, акти ревізорів говорили одне, а фото — інше. Перші стверджували, що в крамниці повний ажур: скільки одержано товару, стільки й продається — нема ні нестач, ні надлишків. А фотооб'єктив схопив на плівку знайому лейтенантові «Волгу» інженера Божка, яка на останньому тижні кілька разів під'їжджала до цієї крамниці, навіть заїздила у двір. Це, безперечно, свідчило про якісь прямі зв'язки, поза базою, між крамницею і ділками фабрики. Але такий дивний ажур по документах!..
Юрій ще раз почав розглядати кожну накладну. Дивився на них і прямо, і скоса, і на світло, мало не на зуб пробував. Накладні як накладні, і нічого фальшивого в них не видно…
Часом йому починало здаватися, що докази виладнюються стрункою системою, і раптом усе розліталося, немов від подуву вітру.
Вовченко сказав: у вас є матеріали, що на фабриці виготовляють невраховану, так звану «ліву» продукцію. Виходить, має існувати й шлях, яким ця продукція потрапляє до споживача. Інакше все це нонсенс, нісенітниця… Тільки наявність збуту може остаточно довести виготовлення неврахованої продукції. Шукайте цей таємний канал збуту. Поцікавтесь, які ще крамниці в місті торгують пластмасовими виробами, поролоновими беретами, панамами. Де одержують крам, на якій базі…
Отак після тривалих пошуків, після знахідок, удач, свідчень, які не залишали сумніву, що на фабриці діє зграя грабіжників, нічого, виявляється, він не зможе довести, поки не встановить, де крадії збувають продукцію…
Юрій сердито глянув на купу нудних папірців. Ні, він не занепав духом. Його вже охопив азарт, справжній мисливський азарт, бо переконався, що має справу із злочинцями, із хижим звіром, який ладен зажерти всіх і вся…
Навмання витяг із купи папірців накладну і вперто став вчитуватись у кожну цифру.
Робочий день, та умовна кількість годин, яку оперативник має безпосередньо віддавати службі, бо в нього справи ніколи не йдуть з думок, — закінчувався.
Погосова в кімнаті не було. Дроздов несподівано для всіх подав рапорт про відставку і якось тихо, непомітно зник з управління. Тільки порожній стіл нагадував про колишнього майора.
Та ось Гера Погосов повернувся з сусіднього кабінету, де віч-на-віч розмовляв з якимось «розкаяним грішником», і, всміхаючись сам до себе, ховав у шухляду папери.
Погосов давно подобався Юрію. І своєю спокійною доброзичливістю, і навіть зовнішністю: стрункий, з лагідною усмішкою, яка, народившись десь глибоко в душі, зсередини освітлювала все його обличчя. А можливо, й тим, що Погосов, хоч і старший від Юрія, поводився з ним, як рівня. Тепер, коли Дроздов пішов з міліції і вони залишилися вдвох у цій кімнаті, зблизилися мовби ще більше.