Телефон уперто дзвонив, волав, вимагав.
— Чого не береш трубки? — гукнув, не підводячи голови від паперів, Погосов.
Юрій тихо зняв трубку, незграбно тримаючи, підніс до вуха, немов боявся, що вона його вкусить.
— Гармаш слухає…
— Юро, нас перервали… Мені треба з тобою побачитися, скажи, де і коли…
— Навіщо? — ледве вимовив, відчуваючи, як ураз пересохло в горлі, й розуміючи вже, що він згодиться, прийде на побачення, хоч би на край світу вона його призначила…
— Ти можеш сьогодні? — проспівала трубка.
— Навіщо? — іще раз повторив — уже тільки для того, щоб виграти час і справитися зі своїми почуттями.
— Навіщо, навіщо! Хочу тебе бачити. О сьомій біля філармонії. Згода?
Спочатку мовчки кивнув головою, але, схаменувшись, що це не відеотелефон, швидко сказав:
— Гаразд.
На протилежному кінці проводу повісили трубку, а він іще затискав свою у руці.
Погосов підвів голову і послав йому одну із своїх ласкавих посмішок.
— Підступність і любов?
Юрій здригнувся. Цей «Дрімаючий удав» неймовірний психолог! Як у воду дивився!..
— Е, — мляво посміхнувся і, швидко поклавши трубку, немов раптом обпікся нею, підвівся і вийшов у коридор, щоб там, без свідків, заспокоїтися…
Грудень того року мучив киян відлигами, вологими вітрами й туманами. Надвечір трохи виясніло, але все одно ліхтарі світили мов крізь вату, і все навколо здавалося міражем. Та ось раптом наче виглянуло сонце: все освітилося, заграло світлом.
— Добрий вечір, Юрку!
Інна була в гарному зимовому пальті; модний хутряний капелюшок насунуто на самі брови; очі блищать, як лісові озерця. Всміхалася щиро, приязно, немов вони тільки вчора розсталися.
Юрій не пам'ятав, як потиснув руку в тоненьких шкіряних рукавичках, як опинилися вони в прозорій, по-зимовому безлюдній алеї.
Сидіти на мокрих лавах не було як. Та, власне, нащо їм сидіти! Вони стояли, і розпливчасті відсвіти од ліхтаря, який вільно світив крізь голі гілки, нерухомо лежали на обличчі дівчини.
Гармаш не зводив з неї очей. Відчував, що Інна стала ще краща, ще дорожча і наче ще більше недосяжна для нього. Від цього ставало моторошно.
Про Харків вона спочатку не хотіла говорити. Поїхала й приїхала.
Хто йому сказав, що вона закохалась у Божка, що той дурить її? Просто смішно! У її Юрка вже виробилася професійна міліцейська підозріливість… Ні, вона не закохана в інженера. Просто з ним легко, весело, не так, як із Юрієм, який усе ускладнює, з усього робить світові проблеми. Андрій дотепний, щирий, з ним приємно дружити, і хоч він старший, але все ж не такий юний стариган, як декотрі.
Закохана вона не в Божка, а в справедливість. І заради цього прийшла порозумітися. Як не соромно з ревнощів губити людину, використовуючи своє службове становище! Переслідувати Андрія, вишукувати на нього матеріали, намагатися посадити у в'язницю. Раніше вона була іншої думки про Юрія… Але хай він не мститься Андрію за ту святкову поїздку. Божко нічого поганого їй не зробив. Просто був дружнім попутником до станції Харків, а свята вона гуляла в тітки.
— Інно, не треба неправди.
Гармаш добре знав, де і з ким був Божко у Харкові!
Вона на мить замовкла, відчувши в його голосі впевненість.
— Ну, гаразд, хай неправда. Але як це гидко— мститися за дівчину, та ще вигадувати якусь кримінальну справу…
— Я нічого не вигадую. Ти говориш зараз з його голосу.
— Я знаю одне: Андрій чесна й благородна людина, в іншому мене ніхто не переконає. Звичайно, ви там у себе можете причепитися до кого завгодно, сфабрикувати що завгодно… Але совість треба ж мати, совість! Юрку, невже ти її втратив?!
Гармаш мовчав. Що міг сказати їй? Через кілька днів вона все зрозуміє.
Поки Інна говорила, неяскраві відсвіти од ліхтаря нервово стрибали по її обличчю, і вона раптом здалася йому плямистою, як гієна. На зміну тому могутньому, непереборному досі почуттю любові, яке стільки часу мучило його, десь з глибини душі підіймалась важка хмара образи й гніву.
— Ти помиляєшся у Божку, Інно! — ще стримуючись, з притиском промовив Юрій. — І в мені теж.
— Тоді, може, скажеш, у чому він винен, чого ти до нього присікуєшся?.. — Вона навіть усміхнулася, — Ну, хоч у загальних рисах… Може, я й справді помиляюся…
Лейтенант тільки похитав головою.
— Юрку, Юрасику, — вона притиснулася до нього всім своїм тремтячим тілом. — Мені тяжко, обертом іде голова від усього цього… Я сама не знаю, може, я не його, а тебе люблю. Допоможи мені розібратися…
І тоді Юрій відчув, як важка свинцева хмара гніву піднялася до горла і душить його. Але він не вибухнув ні криком, ні лайкою. Відірвав від себе дівчину, відштовхнув.