— Тож почнемо, — перебив його думки підполковник. — Скажіть, що ви робили наприкінці війни, скажімо, тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року? Якщо воювали, то де?..
Думки валютника сполохано заметушилися. Ніяк не міг пригадати, що робив Жуков під час війни. Здається, залишався на окупованій території…
— У війну під німцями був, потім у колгоспі робив. А далі колонія, глухо відповів і коротко зиркнув на Вовченка, вдовольнила його ця відповідь чи ні?
— Ви не сподівалися, що через стільки років хтось спитає, що робив у війну ваш товариш по колонії Іван Жуков, і не поцікавилися цим у свій час, — м'яко, незлобиво промовив підполковник, — От і вигадуєте…
Валютник похмуро мовчав.
Підполковник поставив йому ще кілька незначних запитань, на які лже-Жуков або відповідав невлад, або зовсім відмовчувався.
— А тепер, — раптом сказав Вовченко, — годі у схованки гратися, час марнувати. Назвіть своє справжнє прізвище. Ні, ні, не «Жуков», — швидко додав він, помітивши, що валютник відразу розкрив рота, щоб відповісти. — І тих прізвищ не згадуйте, якими ви називалися в міліціях, а те назвіть, яке у вас від батька, яке ви дали своїй дружині й синові! — Вовченко трохи відкинувся на стільці і примружив очі. — Ну!
«Дружині й синові?!» Бліде вилицювате обличчя валютника витяглося. Він завмер, втупивши погляд у свої чоботи.
— Дружині й синові? — хрипко засміявся, випроставшись. — Може, надумали мене тут, у колонії, засватати? Пізно, громадянине начальник. Дружина моя — залізне ліжко, а діти — тюремні пайки…
— Посоромтеся, — обірвав його Вовченко. — Ех, ви! Невже у вас нічого людського не лишилося?!
Підполковник підвівся і почав ходити по невеликій кімнаті. Валютник спідлоба стежив за кожним його рухом. Ось оперативник зупинився і кілька секунд вглядався у в'язня, немов уперше побачив його.
— Гаразд. Почекаємо з цим… Ще одне запитання. Найголовніше. Все інше, про що питав, я й сам знаю. Хотів лише почути підтвердження з ваших уст…
Помітивши в очах валютника зневажливу іскорку й іронічний поворот голови, додав:
— У цьому ви зараз самі переконаєтесь… Можете не поспішати з відповіддю. Я зачекаю… Чому, перебуваючи в колонії, ви, — підполковник зробив паузу, — організували для своєї дружини похоронну з фронту? Чому хотіли, щоб дружина думала, що ви загинули в бою? Логічно було б написати правду, що ви ув'язнені. Можливо, вона приїхала б, допомогла з волі, потім повернулися б у свою сім'ю… Адже дружина вас любила. Навіть коли похоронну одержала, все надіялася, що це помилка. І заміж вдруге не вийшла. — Вовченко мигцем глянув у вирячені очі валютника. — І навіщо ви організували після виходу з колонії фальшивий лист, нібито від вашого бойового друга, на очах якого загинули, та ще й для доказу надіслали фотокартку?
В'язень наче закам'янів.
Вовченко повернувся до столу, сів на стілець і витяг з кишені пожовклий трикутник. З нього випала на стіл мініатюрна фотокартка.
— Ось і вона. На ній ви у формі авіатора, старшого сержанта.
Валютник не зводив з підполковника дикого погляду. А світлі, з ледь помітною прозеленню очі Вовченка дивилися на в'язня так приязно й щиро, що здавалося, оперативник просить, аби той правильно зрозумів його, не боявся і не відпирався.
— Кого з фронтового начальства просили списати вас, як загиблого у бою, і повідомити так дружині? Чи не замкомполку Білоштана?..
Тільки тепер, здавалося, до свідомості валютника все пробилося. Очі його погасли, плечі опустилися, і весь він якось осів, наче з нього витягли стрижень.
Та через кілька секунд підхопився. На щоках забігали жовна, тернові очі спалахнули чорним вогнем.
— Що ви од мене хочете? — просичав. — Чого прив'язли?! Чого лізете в душу?!
— Давайте без істерик, — спокійно зауважив Вовченко. — Заспокойтесь. І сядьте… Сядьте на місце! — різко повторив він, помітивши, що в'язень не тямить себе.
Валютник, затуливши обличчя руками, важко опустився на стілець.
До кімнати долетів різкий звук удару об залізну рейку.
— Ідіть обідати, Сергію, — сказав Вовченко. — Подумайте про все, обміркуйте…
Валютник забрав руки від свого блідого обличчя, і підполковник побачив, як хворобливо світяться його очі.
— Який уже тут обід, — пробурмотів в'язень, не маючи сил відірватися від Вовченка і вийти з кімнати. — Кінчайте краще…