— У березні Гармаш прилетів з фронту до Києва, — тим самим голосом, розмірено вів далі Вовченко. Аеродромний патруль перевірив багаж, який привіз із Пруссії старший сержант. У невеличкій валізці були коштовності…
«Тісна кімнатка аеродромної комендатури, старий канцелярський стіл і розкрита на ньому валізка майора. Витрушені з солдатських онуч золоті персні, браслети, медальйони, ланцюжки зловісно мерехтять у світлі хмарного дня…
«Це не моє!.. Я не знав, що в чемоданчику!..»
«Падлюка! Мародер!» — стиснувши зуби просичав комендант і різким злим рухом зірвав з його плеча погон, потім — другий…»
— Під час війни не дуже панькалися, та й слідчий трапився з тих, які не люблять сушити собі голову чужою долею, і колишній старший сержант Гармаш одержав п'ятнадцять років… Я правильно розповідаю? — звернувся Вовченко до ув'язненого.
Валютник сидів ні живий ні мертвий. Думка, яка мучила його, відколи Вовченко почав говорити, — як оперативник все знає, — вже втратила своє значення. Цей чоловік здавався йому не звичайною людиною, а чаклуном, що кожним словом, кожним фактом придушував його волю, забирав з нього сили, робив слабким, покірним, беззахисним.
Колишньому сержантові залишалося тільки кивнути у відповідь. Але йому бракувало сил і це зробити. Він тільки відвів погляд убік.
У голові в'язня спліталися дивні асоціації. Київ тисяча дев'ятсот сорок п'ятого. Тоді кімната військової комендатури і капітан з червоною пов'язкою на руці, цього літа — кабінет начальника аеровокзалу й підполковник міліції. Тоді — не винний, цього разу — винуватий. Але так само: золото, крадені коштовності і майже ті самі слова, — сказані ним обидва рази:
«Це не моє!.. Я не знав, що в чемоданчику».
Коло замкнулося. Близько двадцяти років немов провалилося крізь землю.
То, може, тепер іще триває той самий згубний для нього сорок п'ятий… Але ні! Тоді він схвильовано чекав, що йому повірять, тоді жила надія, що все з'ясується і його підпустять. Тепер такої надії не було… Тепер знав свою провину й не чекав пощади…
— Тим часом, — незворушно продовжував Вовченко, — у Гармаша в Києві жила сім'я. Є всі підстави гадати, що він любив дружину й синка, якому перед війною було лише два роки…
— Навіщо ви про це?.. — прошепотів в'язень.
— У тисяча дев'ятсот п'ятдесят четвертому році від невиліковної хвороби помер майор запасу Білоштан, — немов не чуючи слів в'язня, говорив далі Вовченко. — Перед смертю, при свідках, він продиктував лист до військового трибуналу. В листі стверджувалося, що старший сержант Гармаш не винний у злочині…
Ув'язнений заплющив очі, хитнувся, мало не впавши з стільця.
Вовченко налив з карафки води й підсунув склянку на край столу.
— Випийте… Цей же майор і надіслав похоронну.
Гармаш розплющив очі, поворухнув білими губами.
— Де лист?
— У мене. В моєму сейфі. Такий документ, як передсмертний лист при свідках, вважається цілком доказовим. Свого часу він потрапив до слідчого, той зробив запит про долю Гармаша, але оскільки колишній сержант уже звільнився по амністії і розшукати його не вдалося, лист підшили до справи.
— Ні, ні, — раптом змахнув руками ув'язнений, — брехня це все, неправда, підступна легенда!.. Я нічого не хочу знати, я нічого не скажу. Я — Жуков, Жуков і більше ніхто, відчепіться від мене!..
Обличчя валютника мінилося, очі знову блищали злим, хворобливим вогнем.
— Можна й за легенду вважати, — холодно зауважив Вовченко. — Розмова наша без свідків, бачите, і не записую нічого, — він кивнув на чистий папір і ручку, що лежала на ньому. — Легенда, то й легенда…
Тільки тепер Гармаш помітив склянку з водою. Схопив її і жадібно випив.
— Я цікавився, як ви роздобули паспорт на ім'я Жукова, після того як вийшли з колонії. Знову рився в архівах. Одержали ви тимчасовий паспорт на рік у Новосибірській області через суд… Значить, знищили свій і подали заяву, що загубили. Чому назвалися Жуковим? Це прізвище вашого сусіда по бараку. Ви дещо знали про нього, а може, й мали якусь довідку на його ім'я… Втім, зараз це не так важливо.
— Що ви од мене хочете? — твердо спитав валютник. — Ще золота?
— Я від вас нічого не хочу. Про це потім… А поки що давайте доведемо, як ви кажете, легенду до логічного кінця. Будете говорити, чи й далі розповідатиму я?
Гармаш мовчав.
— Тут починається найскладніше, — по-дружньому сказав Вовченко. — Виникає запитання, чому Гармаш не повернувся після амністії додому, до нормального життя? Єдина логічна відповідь, що в колонії його обкрутили злочинці й після звільнення він міцно зв'язався з ними. Несправедливо покараний, ображений, він не зміг перебороти цієї особистої кривди і став вдячним матеріалом для злочинців, які вміло скористалися з його слабкодухості… Повернутися до сім'ї він не знайшов у собі сили, змінив прізвище і «організував» дружині фальшивого листа, який ще раз підтвердив його загибель на фронті… Чи правдива легенда? — злегка всміхнувся Вовченко і пильно подивився на в'язня. — Але все це дається Гармашеві нелегко. Він починає пити, його закручує вир неспокійного підпільного життя з короткими гіркими радощами і тяжким похміллям.