Він робить усе, щоб витруїти із своєї душі згадки про сім'ю, про вільне людське життя, як кажуть, спалює за собою мости… Перевозить валюту, золото з Сибіру до Москви, Ленінграда, з Естонії до Грузії, але ніколи не буває в Києві… Такого міста він не знає, такого не існує на планеті…
Та ось минає майже два десятиліття після війни. Гармаш постарів, втомився, все, здається, перегоріло в душі. Він так втягся в своє примарне життя, що йому байдужа зустріч із рідним містом. Або ж він навіть відчув потребу хоч здаля поглянути на знайомі краєвиди, на рідних людей, тепер навіки відрізаних від нього… Хоч, може, були й інші причини появи Гармаша в Києві, яких я ще не знаю…
Так чи інакше, але Гармаша під ім'ям Жукова затримують в аеропорту і до міста він їде не в таксі, а в оперативній машині міліції…
Вовченко передихнув і замовк. — Для мене в цій історії ще є білі плями. Вам теж не все ясно… Ну, звичайно, насамперед, що наштовхнуло мене поцікавитись вашим далеким минулим, як удалося все розшукати… А, мабуть, найбільше — для чого це мені потрібно?! Що ж, — сказав після паузи підполковник. — Спробую роз'яснити… У моїй легенді є думка, що зв'язковий валютників Іван Жуков, точніше Сергій Гармаш, не такий розтлінний, як ті, що заволоділи ним у свій час, що під брудною шкаралупою в нього збереглися залишки совісті, яка може пробудитися…
— Чому в легенді? — пробурмотів Гармаш.
— Ми ж домовилися вважати мої міркування за легенду, — нагадав підполковник, і його відкрита, щира усмішка засвідчила, що на душі в нього легшає.
— Звичайно, Сергій Гармаш міг би зараз чесним зізнанням повернути собі справжнє ім'я і згодом вийти з ним на волю. Ви знаєте, що декотрі засуджені виходять з колонії достроково, з чистою совістю, самі розповідають про злочини, на яких їх і не спіймали, скинувши, як то кажуть, з душі всі гріхи… Але від вас і цього мало. Йдеться не тільки про те, щоб ви самі себе порятували, йдеться про більше — про долю ще однієї людини, талановитої, щедрої серцем, перед якою ви так завинили, — про вашого сина!..
Ось вам відповідь на запитання, навіщо це потрібно… Юрій виріс у тяжких умовах, без батька, який нібито загинув як герой у бою. Коли б ви знали, як свято береже він пам'ять про нього… — схвильовано промовив Вовченко. — Незважаючи на те, що ви покинули сім'ю напризволяще і Юрій ріс сиротою, він закінчив інститут, став інженером… Подумайте, Гармаш, хто допоміг Варварі Олексіївні ростити вашого сина?.. Держава. Та сама наша держава, яку ви в цей час разом із своїми друзями обкрадали, але яка все одно вчила вашого Юрка в школі, оздоровляла у піонерських таборах, лікувала у поліклініці… Та сама наша держава, яку ви колись захищали і на яку потім образились, коли вас скривдив байдужий і нерозумний слідчий трибуналу, який аж ніяк не втілював у собі всієї держави…
Юрій ваш виріс чесною і благородною людиною. Добре вчився. Міг би після інституту працювати на науковій роботі чи на виробництві. Але хлопець так ненавидить усяку погань, що пішов працювати, знаєте куди?.. Втім, ви зараз самі зможете це побачити.
З цими словами Вовченко поліз у кишеню, витяг величеньку фотографію, на якій Юрій був знятий у формі лейтенанта міліції, і подав ув'язненому.
Картка тремтіла в руках старого Гармаша. Він так уп'явся в неї очима, що, здавалося, мацав її гладеньку поверхню поглядом, наче пучками пальців.
Вовченко підійшов і поклав зверху маленьку фотокартку молодого Сергія Гармаша.
— Викапаний батько. Розумієте, який це буде для нього удар…
Підполковник узяв зі столу сигарети, почастував в'язня.
Курили мовчки. Сергій Гармаш втупився поглядом у підлогу. Вовченко дивився у вікно, за яким згасав короткий осінній день. Занепокоєно глянув на годинник: чи встигне сьогодні закінчити розмову?
З кутків кімнати виповзали тіні, і Гармаш у напівтемряві здавався у своїй ватянці громіздким, вугластим, як відколота брила. Хоч як хотілося зараз підполковникові швидше почути слово від нього, але розумів, що квапити не можна, нехай це слово перебродить у душі людини і само виллється.