— Ви знаєте прізвище провідника?
— Ні. Він називає себе Семеном, їздить у п'ятому вагоні.
— Як він перевозить золото на кордоні?
— Не знаю. Він бере пакунок, дає мені свій, і все. Вже давно маю з ним справу, але за весь час, може, десятьма словами перемовилися.
— Так, так… — Вовченко замислився. — Ви допоможете викрити його?
Жуков знизав плечима.
— Він мене не признає: те, що я погорів, звичайно, відомо валютникам… Тепер вони надзвичайно насторожені…
Вовченко кивнув головою.
— Можу тільки показати Семена. Мабуть, замість мене присилають іншого… Що я не викажу нікого, коли навіть засипався, мої друзі, останнє слово Жуков вимовив з гіркою іронією, — певні… А канал цей для вивозу золота їм дуже потрібний…
Співрозмовники незчулися, як удар об рейку сповістив про вечерю. За вікном було зовсім темно. Підполковник дав Гармашеві підписати протокол, зібрав папери в портфель і втомлено підвівся з стільця.
— Гаразд, — коротко сказав він. — Для всіх і навіть для командування колонії поки що залишайтеся Жуковим. На все свій час… У всякому разі, я певен — і у вас ще буде справжнє життя.
— А-а… — Гармаш хотів щось спитати, але не наважився. Та Вовченко зрозумів його.
— Про це не будемо зараз говорити. Сина, якого вам виростили, ще треба заслужити… Тепер відпочивайте. — Вовченко повернувся до дверей, потім знову обернувся до Гармаша й простяг йому руку. — До побачення!
В'язень розгублено дивився то в обличчя підполковника, то на його широку долоню.
— До побачення, Гармаш! — утомлено всміхнувся Вовченко, не забираючи руки, і той, ще не вірячи споїм очам, гарячково потис так щиро простягнуту до нього руку підполковника.
Погоня
План продумали до найменших дрібниць. Протягом кількох останніх днів Юрій стільки думав про Божка, що навіть боявся, коли б його думки на відстані не передалися інженерові. Нікому з дружинників, крім тих, що працювали на самій фабриці, він не дозволяв тепер і близько підходити до неї.
Тільки Василь Гончаренко щодня, повертаючись із зміни додому, рівно о пів на п'яту дзвонив Юрію з автомата і говорив ту саму фразу: «Дідусь гуляє на свіжому повітрі». Це означало: Божко і далі возить лівий товар у крамницю.
І ось настав день, коли Гармаш вирішив відкрити карти. З самого ранку відчував себе іменинником. Як набридло таїтися, ховатися, як хотілося відкрито сказати Божкові, що він — мерзотник і гра його скінчилась. Ледве дочекався, поки прийде Вовченко, і побіг за дозволом на операцію;
— А уявіть собі на хвилину, що цього разу інженер нічого не везтиме. Скажімо, поїде до крамниці… купити собі новий мундштук або гудзики до костюма? Що тоді?
— Такого не може бути, товаришу підполковник, — мало не обурився Юрій. — Навіть за теорією ймовірності…
— Теорія теорією, а практика практикою, — пожартував Вовченко. — Уявіть собі, що він може просто поїхати до завмага, скажімо, одержати гроші за проданий товар.
— За грішми він не у крамницю прийде, а десь на вулиці зустрінеться.
— Правильно, Юрію Сергійовичу… Що ж, — по паузі додав підполковник, — план продуманий. Час уже й шах оголосити. Дійте…
Слово честі, лейтенантові здалося, що Божко про все здогадався, хоч цього разу неподалік фабрики стояла не коричнева «Победа», а газик-всюдихід. Щось дивне виробляв головний інженер із своєю красунею «Волгою». То він зменшував швидкість і ледве повз, даючи випереджувати себе навіть вантажним машинам, то раптом зривався з місця й летів щодуху, то несподівано завертав у провулки.
— Як в'юн на сковорідці! — сердито бурчав Юрій.
Він домовився з автоінспектором, який чергував на перехресті центральних вулиць, що, коли підійде бежева «Волга» з відомим номером, той зупинить її ніби для техогляду. Потім зажадає заглянути в багажник, у якому виявляться найкрасномовніші докази злочину… Тоді Юрій зупинить будь-яку машину, що проїжджатиме, або покличе в свідки перехожих і складе акт, від якого Божкові не відкрутитися.
Тим часом, хоч і повільно, зате невблаганно, обидві машини під'їжджали до центру. І раптом Юрій із жахом подумав, що інженер може об'їхати перехрестя, де чергує автоінспектор, сусідніми вулицями, і тоді все пропаде…