Але ні. Божко не звернув убік, а виїхав на вулицю, яка мала вивести його до міліцейського поста. На серці відлягло. Оперативник мало не похвалив інженера в душі за те, що той, тепер не плутає, а їде прямою дорогого.
Ось і перехрестя. Старшина, уважно глянувши на бежеву «Волгу», робить їй знак своєю смугастою палицею.
Газик-всюдихід теж зупиняється метрів за тридцять від «Волги».
Потім автоінспектор підганяє до бровки тротуару ще одну машину і, зробивши зауваження водієві, неквапно наближається до Божка. Той простягає документи, виходить з «Волги», даючи змогу старшині самому сісти за руль і перевірити освітлення, гальма.
Юрій бачить, як солодко потягується інженер, ніби просидів за кермом не десять-п'ятнадцять хвилин, а кілька годин.
Лейтенантові здається, що Божко, оглянувши вулицю й затримавши свій погляд на газику, побачив і впізнав його, навіть посміхнувся.
Тим часом автоінспектор вийшов з машини, поштовхав носком черевика шини й спитав у господаря «Волги», чи є запасне колесо.
— Так, є, — відповів Божко. Старшина підійшов до багажника.
— Відчиніть.
— Чого ви причепилися до мене! — раптом сердито сказав інженер. — Машина в порядку. Чого ще треба?!
Юрій подумав, що час і йому втрутитись. Вийшов з газика, покликав двох перехожих.
— Товариші, на хвилинку. Свідками будете. Біля машини зупинялися цікаві.
— А чого тут народ збирати? — суворо спитав Божко автоінспектора. — Ану, розійдіться, громадяни, нема чого стовбичити, крупу даватимуть завтра, — широким жестом відтіснив він людей.
— Відчиніть багажник! — повторив старшина.
І тут Божко театрально вклонився йому.
— Ну, що ж, підкоряюсь.
Він устромив ключик у замок, потримав так кілька секунд, ніби вагаючись, відчиняти чи ні, й, повернувши його, різко підняв кришку багажника.
Юрій остовпів. Навіть здалеку побачив, що багажник порожній. Автоінспектор підтвердив це умовним знаком жезла.
— Усе? — тоном переможця, ні до кого не звертаючись, спитав Божко й різко хряпнув кришкою. — Громадяни, я ж казав, розходьтеся. Крупу завтра даватимуть, — весело повторив він.
Уже зібрався чималенький натовп. Хтось розсміявся.
Юрієві здалося, що засміялася вся вулиця, пороззявляли роти під'їзди, показало щербаті зуби каміння бруківки.
А Божко, навпаки, був суворий. Сідаючи в машину, зневажливо поглянув на автоінспектора.
— За таке можна й скаргу написати…
Натовп почав розходитись.
— Міліція! — долетіло до Юрія. — Чіпляються до людей…
«Волга» поїхала. Гармашеві здалося, що не стоп-сигнал мигнув на ній, а сам Божко злорадісно показав йому язика.
Очманілий, блукав Юрій після своєї невдачі по місту.
Повернутися з управління не мав сили. Десь після другої години опинився на схилах Дніпра.
Холодна дощова осінь добре попрацювала над парком: дуби і граби, ще недавно різноманітних червонястих відтінків — від жовтогарячого до бурякового, золотаві клени вже геть облетіли, поскидали своє вбрання на землю. Тільки подекуди молоді кленочки, що стояли проти сонця, зберегли на гілках побуріле слизьке листячко. У прозорому, вже по-зимовому чистому, наче дзвінкому повітрі парк стояв голий і якийсь безпорадний. Юрію здалося, що й він так виглядає, як оті голі дерева, або, точніше, як голий король з казочки Андерсена. Та найбільше непокоїла думка, що крадії тепер ще більше знахабніють і багато накоять, поки їх схоплять за руку. І в усьому буде винен він. Але чому винен? І досі не розуміє, як це Божко їхав цього разу без товару…
Може, хто з дружинників попередив головного інженера? Ні! Одне за одним поставали перед Юрієм відкриті обличчя його громадських помічників, він наче кожному з них заглядав у вічі, і в кожного погляд був чистий, щирий… Ні… Скоріше злочинці самі здогадалися і тепер якимсь іншим шляхом передають товар у крамниці. А може, тимчасово не вивозять?.. Це припущення Юрій теж відкинув. Знав од робітників, що наприкінці листопада на фабриці, вже виконавши план, як завше, підняли аврал. А нагромаджувати багато зайвої продукції на складі злочинці не посміють — а що, як ревізія? Отже, вивозять, але коли, як?..
З цими думками, від яких сохла голова, Юрій забрів до «Рів'єри». Там було пустельно. Перекинуті догори ніжками алюмінієві столики немов здалися на ласку переможця — осінньої сльоти. Весь ресторан втиснувся в одну кімнату зимового приміщення.
Юрій згадав, що не снідав сьогодні, й замовив пляшку пива та біфштекс.
Складені купою на веранді столики дратували його. Ні, він догори руки не підніме… Але як залагодити справі, що так ганебно провалилась?..