Десь наприкінці робочого дня Юрій опинився в районі фабрики. Не наближався, а кружляв навколо, немов притягуваний якоюсь непереборною силою. Кілька разів підходив до автомата — подзвонити Вовченкові, але рука не могла набрати номер. Що сказати, як пояснити? Завтра хай там хоч що, а сьогодні він не має сил доповідати про цей провал.
О пів на четверту, жадібно п'ючи воду в павільйончику недалеко від фабрики, — його палила непогамовна спрага, — раптом побачив крізь широку вітрину Божкову «Волгу». Вона прямувала в місто.
Щось наче підштовхнуло Юрія.
«Якщо Божко і перестав возити товар своєю машиною до крамниці, то після такого нашого провалу знову повезе. Цілком природно, подумав, що сьогодні ми вдруге не наважимося пошитись у дурні…»
Він відставив недопиту склянку й вискочив на вулицю.
Жодної підходящої машини! Вантажні, вантажні, вантажні! Та ось пробігла повз нього «Победа» — в ній повно людей.
Лейтенант кусав губи.
«Волга» з зеленим вогником швидко летіла прямо на Юрія. Він відчув себе як потопаючий, якому подали рятівний круг.
— На найбільшому газу! — кинув шоферові, швидко сідаючи поруч. — Я з управління міліції. Оперативне завдання…
Водій — молодий симпатичний хлопець з тим відкритим виразом обличчя, яке найдужче помітно в білявих, — не поспішав.
Лейтенант похапцем витяг посвідчення.
— Давай швидше!
Кожна жилочка в нього тремтіла від нетерпіння. Всі муки цього дня злилися в одному нестримному бажанні: будь-що впіймати злочинця. Чомусь навіть і на секунду не подумав: а що, як і цього разу Божко нічого не везе? Така була в нього внутрішня певність, що спіймає інженера на гарячому.
Шофер, не знати чого, зітхнув і дав газ.
— Жми на дев'яносто — сто, — нетерпляче сказав Юрій.
— По місту? — іронічно спитав хлопець.
— Який в тебе клас?
— Другий.
— Я відповідаю.
— А права заберуть мої, — меланхолічно відповів шофер.
— Слухай, друже, — гарячково заговорив Юрій. — Ми втрачаємо час. Ти чесна людина? Зрозумій, треба впіймати злодія, який обікрав людей, народ.
— Але я не можу порушувати правил. Я сам громадський автоінспектор.
— Та ти ж перший наш помічник! — зрадів Юрій. — Невже не спіймаємо?
— Ну, коли наказуєте, будь що буде! — сказав хлопець і взявся обома руками за кермо, аж зігнувся над ним.
Юрій відчув, як дужа сила потягла його вперед. Будинки миготіли обіч, миттю відлітали назад.
Глянув на спідометр. Стрілка підходила до цифри «100».
До болю в очах лейтенант зглядався в машини, що їх, сигналячи, випереджав таксомотор. Бежевої «Волги» ніде не було.
Цього разу Божко не поїхав через перехрестя, на якому його вранці перевіряли, і Юрій, минувши довгу вулицю Саксаганського, подумав, що прогавив інженера. З почуттям невимовної гіркоти признався:
— Як у воду впав.
З цим тяжким почуттям він усе-таки поклав собі поїхати на Лук'янівку до крамниці.
На майдані Перемоги, біля «Аерофлоту», коли таксі стояло в шерензі машин перед закритим світлофором, лейтенант не помітив, як звідкілясь під'їхала й стала майже поряд ще одна машина. Тільки несподівано відчув на собі пильний погляд і повернув голову.
За кермом бежевої «Волги» з кам'яним обличчям, уже дивлячись поперед себе, сидів Божко.
Гармаш мало не зойкнув.
Світлофор відкрив зелене око, і машини посунули Брест-Литовським проспектом[13].
Кілька секунд таксі і бежева «Волга» йшли радіатор у радіатор.
— Гальмуй, — зашепотів Юрій. — Він! Дай проїхати вперед.
Водій умить зменшив газ. Бежева «Волга» виповзла вперед, спочатку тільки на одне колесо, потім наполовину, та ось Божко швидко став віддалятися.
— Давай! — скомандував лейтенант. Таксистом, певно, теж оволодів азарт погоні.
Йому вже не треба було команд і вказівок.
— Усе буде гаразд! — процідив він. — Не втече.
Гармаш сподівався, що інженер заверне на міст і виїде на Повітрофлотське шосе[14]. Як же здивувався, коли «Волга» в'їхала під міст і швидко побігла далі по Брест-Литовському проспекту.
Таксі трохи не зіткнулося з іншою машиною, бо водій, побачивши, що «Волга» поїхала прямо, й собі різко завернув за нею.
Погоня тривала.
Сімдесят кілометрів на годину. Вісімдесят. Більше Божко поки що не давав, боячись, щоб його не зупинив автоінспектор.
Але куди він їде? В Святошино[15]? В Ірпінь[16]? До Гостомеля[17]? Незрозуміло! Невже він думає, що Юрієві набридне ганятися за ним?
13
Брест-Литовський проспект (сучасна назва — з 1985 року — Проспект Перемоги) — проспект у Шевченківському, Солом'янському та Святошинському районах Києва. Одна з найдовших магістралей міста (11,8 км). Проспект відомий з першої половини XIX століття як Житомирське і Києво-Брестське шосе. Із кінця XIX століття, від початку його забудови, мав назву Брест-Литовське шосе, в 1964–1985 роках — Брест-Литовський проспект.
14
Повітрофлотське шосе (сучасна назва — з 1963 року — Повітрофлотський проспект) проходить через Шевченківський та Солом'янський райони Києва. Виникло у середині ХІХ століття як дорога до с. Жуляни. 1858 року здобуло назву Кадетське шосе — на початку сучасного проспекту було споруджено будівлю Київського Кадетського корпусу (1848–1857). На рубежі 1910-х — 1920-х років шосе було подовжено в район нинішньої Севастопольської площі через виникнення військового аеродрому, на базі якого згодом було утворено аеропорт «Київ» («Жуляни») (відкрито 1924 року). У 1934–1941 та 1943–1944 роках шосе мало назву Героїв Статосфери, у 1941–1943 роках — Кадетське шосе, 1944–1963 роках — Повітрофлотське шосе.
15
Святошино — історична місцевість Києва, розташоване за 10 км на захід від центру міста (між залізницею Київ — Коростень, Борщагівкою, Катеринівкою і Біличами). Історична місцевість; дачне селище; житловий масив, збудований на піщаних грунтах у лісовому хвойно-листяному масиві. До складу Святошина входить також Академмістечко.
16
Ірпінь — місто обласного підпорядкування в Київській області України, розташоване на річці Ірпінь. Залізнична станція. Населення — 61 112 мешканців (2011). У 1686–1793 роки по річці Ірпінь пролягав кордон між московськими та польськими володіннями в Україні. У 1793 році, у зв'язку із другим поділом Речі Посполитої, Правобережна Україна, включаючи Приірпіння, входить до складу Російської імперії.
17
Гостомель — селище міського типу у Київської області. Підпорядковано Ірпінській міськраді. Перша письмова згадка про нього датується 1494 роком. У 1614-му польський король Сигізмунд ІІІ надав Гостомелю магдебурзьке право. Під час національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, він стає козацьким сотенним містечком Київського полку. У 1866-му Гостомель перетворюється на волосний центр, активно розвивається. Він був свідком багатьох історичних подій, пов'язаних з минулим нашої країни. У 1962 році Ірпеню були підпорядковані Гостомель та інші селища (йому надано статус міста обласного значення). Справжньою окрасою населеного пункту залишається Свято-Покровська церква.