Десять тисяч за три хвилини
О четвертій ранку кабінет Вовченка був залитий світлом і повен людей. Тут зібралися оперативні працівники відділу й комсомольці-дружинники, студенти технологічного інституту та університету. Готувалося завершення справи «Оріон».
Вовченко пояснював завдання оперативним групам, до кожної з яких входили працівники міліції і дружинники.
Божко вже ночував у камері попереднього ув'язнення. Належало провести обшуки й затримати ще п'ятьох злочинців. Юрію випало їхати на Куренівку за Бородкіним, і він у душі подякував долі, що не до Басистого, де його чекала б тяжка зустріч з Анатолієм.
Вовченко давав останні розпорядження ревізорам, які мали зробити інвентаризацію на фабриці й у крамницях, що торгували її продукцією.
Покликавши за собою дільничного уповноваженого і дружинників, котрі, відчуваючи серйозність моменту й своєї місії, намагалися зберігати весь час поважність і підкреслену, непідкупну суворість, Юрій вийшов на внутрішнє подвір'я управління. На них чекав великий старий фургон із загратованими віконечками.
Надворі було зовсім темно. Виїжджали на операцію вдосвіта, щоб застати потрібних людей вдома. Це Юрій знав. Але щоб затемна?!
Згадалися слова Вовченка: «Тайники розкриваються вночі, але тільки в тому разі, якщо вдень розкриються душі…» Лейтенант сів поруч шофера і сказав, куди їхати.
А ось і маленький будидочок Бородкіна на глухому краю Куренівки, за яким уже починалися луки, що вели до Дніпра.
Не доїхавши трохи, Юрій наказав водієві зупинитися. Оселя Бородкіна хоча й акуратно побілена, але навіть при світлі ліхтаря видно, що скособочена халупка майже до вікон уросла в землю.
Десь у сусідньому дворі завалував пес. Дільничний уповноважений постукав у двері. З хати — ні звуку.
Юрій підійшов до вікна й собі постукав у грубу дерев'яну віконницю.
Спалахнуло світло і пробилося надвір крізь щілини.
Гармаш підійшов до дверей.
— Хто там? — долетіло з сіней.
— Міліція. Відчиняйте!
Бородкін не гаявся. Відразу почулося, як він знімає залізний прогонич, відсовує защіпку.
«Мов у фортеці!» — подумав Юрій. Серце його калатало. Вперше в житті сам проводив обшук з понятими. І хоч знав, що має діло з підступним ворогом і від імені народу чинить, справедливу справу, все ж таки, практично здійснюючи каральну місію, відчував себе ніяково.
Бородкін відхилив двері.
— Заходьте!
Здавалося, він давно чекає цих гостей і приготувався до зустрічі.
— Бородкін Василь Іванович? — спитав; Юрій, переступивши поріг і швидко оглянувши маленького напіводягненого лисого чоловічка, його житло, що складалося з кухні й кімнати.
— Бородкін Василь Іванович, — догідливо потвердив чоловічок.
— Ось моє посвідчення, ось постанова про обшук. Ознайомтесь… Які у вас є документи? Цінності?.. Крім, звичайно, речей побуту.
Юрій спитав і якось фізично відчув, як недоречно прозвучали його слова в цій хаті. Такого убозтва він ще ніколи не бачив!
У кухні — покритий старенькою цератою ветхий стіл, біля нього стілець з продавленим сидінням. У кімнаті широке металеве ліжко, з якого обліз нікель, і горбата шафа. Більше нічого. А на тому ліжку витерта до блиску ковдра, подушки без пошивок.
Бородкін, мабуть, зрозумів, яке враження справила його хата на оперативника.
— Які ж тут цінності, — сумно розвів руками. — Самі бачите… Але пошукайте, пошукайте. Може, знайдете те, чого я ціле життя знайти не можу. — В останніх його словах прозвучала неприхована іронія, і, наче перепрошуючи за неї, Бородкін кинувся до ліжка, стяг на підлогу ковдру, ніби намагаючись прискорити обшук.
— Ви сідайте на стілець і дивіться, — сказав Юрій. — Самі впораємось.
Бородкін слухняно підкорився.
У цей час повернувся дільничний уповноважений із сусідами Бородкіна, яких запросили понятими.
Гармаш з дружинниками методично оглядав усі кутки кімнати, кухню, сіни. Потім став перебирати речі… Але, здавалося, Бородкін сказав правду: крім старого лахміття, до якого гидко доторкнутися, в хаті нічого не було.
Закінчивши обшук і збираючись вийти, щоб оглянути подвір'я, лейтенант ще раз підійшов до горбатої шафи й відчинив дверцята. Тільки старі запрані сорочки, білизна, розкидані шкарпетки!..
І раптом згадалося, як на тілі одного жебрака, що вмер на лахмітті, знайшли пояс, набитий золотими червінцями.
Задумано постукав пальцями по дверцятах шафи. Товсті, пузаті, вони барабанно відтворили дріб.