По вечері жінки ще зайняті хатньою роботою, ще доять корів, роблять масло чи сир, варять на завтра сніданок чи обід. Але ґазди сідають на призьбі, файки в зубах, покурюють і балакають. Аж поки сон і пізні зорі не покличуть їх у хату. Тихі ночі в наших селах. Зорями небо засіяне, місяць мандрує небесними просторами. Шумлять-моляться смереки і гомонить річка. Десь здалеку, від кошари, де стоять вівці, долетить гра-спів на сопілці. І пес загавкає і півень скрикне спросоння.
Але щось змінилося в наших горах тепер. Вдень тут наче б і далі життя і будні. Одначе, всюди повно чужих людей. Понаїздили з міст, понаходили з далеких доріг, з різних областей України. Їдуть і йдуть, вештаються, гомонять. І дорогами сунуть військові авта і їдуть вояки. Господарські сини, а є їх тепер у кожній хаті по кілька — приглядаються пильно до всього, щось радяться потайки між собою і з ґаздами. А як настане ніч, оживає й ліс, безгомінно проховзуються людські тіні, виходять на світло і поринають у темінь. Господарські сини дістають звідкілясь рушниці і пістолі, звідкілясь, наче з-під землі, виринають вози, навантажені харчами, одягом, зброєю. Загуркоче низка пострілів, гаркне автомат і — знову тиша.
На небі заграва.
Удень Омелян і Микола йдуть до міста, щоб розвідати новин. А вони різноманітні, інколи дивачні, строкаті. Коли говорити з українцями, вони майже незмінно кажуть: ось-ось большевики заломляться і, як виринули з далі степів, так і поринуть знову в небуття. І повернемося додому. От, нині-завтра.
І поглядають на ліс, і надія роз’яснює їхні обличчя.
Увечері чоловіки сидять біля ґаздів на призьбі, покурюють та політикують. І ґазда слухає, слухає, пакає файку, спльовує крізь зуби. І, вислухавши всього, каже: «Не бійтеся, тут вони не прийдуть, але якби прийшли, то вже не вийдуть живі з наших гір».
А дорогами сунуть військові відділи. У відступі з України на Мадярщину…
Харчів щораз менше, щораз тяжче їх дістати і людей щораз більше прибуває, і ширяться тривожні вісті…
От так жилося сім’ям Ставничих-Жуків в ту пору. На межах рідних земель.
В той час Фік поволі видужував. Гоїлася рана на голові. Залишився згодом тільки рубець, що з чорної латки біля вуха біг скісно через голову. І кістка в нозі зросталася. Два тижні нога була прив’язана до дошки, яку витесав Василько. Коли її зняли, пес ще якийсь час скакав на трьох ногах, може біль не дозволяв йому ставати на хвору ногу, а може тваринним інстинктом щадив її. Згодом став ходити кульгаючи.
Після воєнних переходів змінилась і його вдача. В ньому не залишилося нічого з веселости й безжурности домашнього, догляданого пса. Натомість подвоїлася його чуйність, можна сказати і підозріливість. Так до людей, як і до їхніх предметів. Кожен незвичайний шелест непокоїв його. Найбільше боявся літаків і, ще здалеку почувши їхній гуркіт, скавучав і ховався в найтемніший куток.
Ніщо не сповнилося з віщованого-сподіваного. Одної ночі загорілись заграви он там за лісом і долетів гомін великих боїв. Світляні ракети пороли нічну темряву і гук гармат котився землею, лісом і небом.
Довгою валкою сунули вози з утікачами. За відступаючим військом. І знову була замішанина, стрілянина і тривога; заглада висіла над усіми і загрожувала від кожного вояка, з землі, з повітря, з дороги, з лісу.
В хаос відступу замішалися й наші мандрівники.
Гори наче стали нижчі та пласкіші. І вже не було на них лісу, а вкривали їх луки-полонини. На ділі не гори стали нижчі, а дорога підносилася щораз вище.
Хто бував у гірських просмиках, той добре знає, як виглядає такий прохід через гори на друге узбіччя. А коли ви пам’ятаєте наші Карпати й були коли-небудь в Ужоцькому просмику, пригадуєте собі чарівний вид з верхів. Поверніться лицем на південь і гляньте: гори і гори, зеленіють і синіють і ген там ледве мріють на овиді. Гадючкою сльозиться річка внизу, склиться закрутами поміж горами в долинах. З провалля збігає вужівницею дорога. Широка, бита дорога, що веде з Західньої України до Срібної Землі — Закарпаття. Вид незрівнянний.
Але нашим мандрівникам ніколи розглядати околицю. Після довгих переговорів мадяри дозволили втікачам пройти через їхній край на захід, їхній край? Останній клаптик української землі, який загарбали вони під час війни в заплату за співпрацю з німцями. Тож снувалася валка вниз дорогою. Гори по тому боці наче стали вищі і своїми могутніми спинами загородили світ. Наче кривавий ніж, прорізала їх гранична смуга, провалля замкнули граничні застави і, хоч ноша народня була тут така, як і по той бік гір, і говорили люди тією ж мовою — був то вже край під іншим займанцем.