Так захоплених людей німці везли до табору. Зі страхом думали про нього. Знали не мало про большевицькі табори, знали й про німецькі, і обидва були однозначні з тяжкою, примусовою працею, знущанням та голодом. Але переживання в Словаччині, постійна загроза збоку комуністів видавались їм гіршими від усього. Тож потішали себе старим: якось то воно буде.
Бо й який мали вибір? Раз покинули рідний край, то тепер уже були як той лист, що його вітер зірвав з дерева: куди хоче, туди ним кидає.
Отак опинилися за дротами в таборі.
Панувала там велика тіснота. В бараках містилося по кільканадцять родин нараз. Були там тільки дерев’яні ліжка одне над одним, інколи й у три поверхи. Поміж рядами ліжок тільки перехід по цементовій долівці. На середині довгий стіл і біля нього лавки. В деяких бараках були печі, в інших ні.
Усе майно втікачів лежало на ліжках і під ними. В ліжках було повно блощиць, і вони страшно дошкуляли людям. З блощицями вони зразу ж стали до боротьби. Ніяких хемічних засобів їм не дали, тож єдиним способом було вишукувати тих паразитів і вбивати голіруч. Така була головна робота тих, що не виходили на працю в таборі або поза ним.
Харчі були мізерні. Вранці чорна кава, малий кусок гливкого хліба і дрібка мармеляди з буряків. Вполудне зупа з брукви, чи радше бруква з водою, ввечері те, що вранці. Зупи ніхто не міг їсти, вона мала відразливий смак і її виливали. Їли те, що кожний привіз з дому. Не всі бо мали таку довгу мандрівку за собою, як наші знайомі. Дехто їхав залізницею просто на захід і тільки в Австрії попав до табору. Ті мали з собою все, що вдалося взяти з дому: муку, кусок сала, м’яса чи сухарі. Тож часто ділилися з тими, які не мали нічого. Варили на печах крупи та картоплю. Зрештою, можна було підкупити стійкових цигарками, вийти до міста й дістати там трохи харчів, хоч як тяжко було їх роздобути.
Вдень, коли люди розходились на працю, було тихо. Зате вечорами панував гамір, як у вулику, штовханина, плач і крики дітей, сварки. Кожен мав щось розказати про події дня. А з них найважливіші були: реєстрація і відрядження на працю.
Реєстрація відбувалася зразу ж, як тільки люди прибували до табору. Її переводили німки. Були вони не менше суворі, як чоловіки, інколи й більше безоглядні та нетерпимі до чужинців. Для них усіх вже пропала відвічна мрія Германців: здобути родючу українську землю, про яку розказували легенди, що вона медом і молоком тече. Оце замість тої землі мають її людей і мусять їх ще годувати. Врешті, згідно з нацистською наукою, вони були панівним народом, а ці люди їхніми рабами. Чи там на тій землі, чи тут, засудженими на винищення. Винищити «авсроттен» було одним з головних німецьких кличів того часу.
Але не так то легко було вигубити нашого брата. З вдачі твердий і видержливий, терпеливий, відважний і бойовий, він ставив спротив всюди, де міг, а тут, у таборі, один одного зберігав і рятував, як міг. Пізнали це й Ставничі.
Ані коней, ані Фіка не було з господарями. Що сталося з ними? Невже їх спіткала доля, яку обіцяли їхнім господарям німці?
Під час реєстрації зараз же першого дня вийшло он що:
— Маю коні і пса, — заявив Микола.
— Ферботен![1] — обурилась німка-службовичка.
— Алеж ми без них не погоджуємось залишитися! — заявили нараз обидва чоловіки.
— Мовчати, швайґен! — визвірилася німка. — Ми наказуємо! Коні відрядимо на господарство. І вони теж мусять працювати для перемоги.
Чоловіки переглянулися. Ще тепер, коли вже все валилося, вони сподіваються перемоги. В голову їм ударив нацистський режим і його змаг до панування.
— Алеж коні наша власність і, якби не вони, ми сюди й не добрались би, — пробували боронитися.
— Дістанете посвідку, що ви їх здали. З нею підете до команди табору. А щодо пса: Ганс, забери пса і заведи його до інших! — дала німка наказ помічникові.
— Змилуйтеся! — благали вже всі разом. — Це ж не звичайний пес. Він пройшов стільки! Його господарів вивезли большевики… він беріг нас …
— Не цікавить мене історія вашого пса. Забрати!
Марія взяла Фіка на руки, закутала в своє пальто і заявила, що нікому його не віддасть.
Двоє вояків підскочили до Марії, один скрутив їй руки назад, а другий вхопив пса. Била ногами, плювала й кричала. Омеляна, що став її боронити, ударили двічі в лице.
Фік виривався з рук вояка, гавкав і гарчав, укусив його в ногу. Вояк палкою вдарив пса по голові, а потім узяв за ноги і кудись поволік.
Діти плакали, Марія виривалася бігти, але її здержали чоловіки. Цим подіям приглядалися люди, що купчилися біля урядового бараку.