Обидві сім’ї приділили до одного з бараків. І часу їм не дали на розпуку та побивання. Приспішували: «Шнель, шнель, форвертс!»[2] Мусіли швидко занести рештки свого майна, щоб успіти приміститися перед ніччю. Усі були зморені, схвильовані та пригноблені. Марія й донечка плакали. Як же можливо, щоб Фіка дати отак на загибіль?!
ЛЮДИ В ТАБОРІ
Люди відстояли чергу за вечірньою кавою й хлібом і повернулися з своїми горщиками вечеряти. Хто мав місце, сидів за столом, інші посідали на ліжка.
Та наших мандрівників не бралася їжа. Вони й не ходили за нею. Поскидали клунки й стали розглядати людей та радитись. А людей було багато, різних. Були в цьому бараку тільки українці, і то з різних областей, з різних повітів. Усі мали за собою довгу, страшну мандрівку. Не одна родина втратила когось по дорозі: чи то вбитого бомбою, кулею чи застріленого з рук грабіжників або чужих партизанів. У дорозі через гори й Словаччину пропало багато людей.
Он сидить самітня жінка. Не молода вже. Дивиться на новоприбулих і сумно похитує головою, їхала, як і вони, возом. Чоловіка з кіньми забрали ще в Україні до війська, а її саму відрядили потягом на захід. Їхала довго, потяг затримували на бічних рейках, і там доводилось стояти по кілька днів. Просто чудом пережила страхіття бомбування залізничих станцій.
Що проти всіх тих нещасть життя одного пса?
Он сім’я: батьки і дочка. Їхали з трьома синами, а тепер не мають ні одного — усіх поволікли кудись комуністичні парашутисти, як переходили через гори. Люди потішають, що може повернуться. Хто знає, чи не вбили їх там де?
Он ще самітня жінка. Їхала з чоловіком і одруженою донькою. На Словаччині розлучилися: донька поїхала до Братислави, а батьки залишилися. Попали у воєнну заметіль, чоловік з возом десь пропав, а її саму відрядили до табору.
Є сім’ї, що мають щастя, бо вони всі разом. Але, як і інші, покинули рідну хату, бо життя під большевицьким пануванням переконало, що скорше або пізніше грозить їм смерть. Вони розказують про свої переживання.
Слухає їх мати, волосся якої вже присипала сивина, хоч вона ще не стара. Мала двоє дітей: синка і доню. Тепер сама. Хлопець ходив до школи. Був чудовий учень і патріот. Хоч йому було тільки шістнадцять літ. Уже в тому віці належав до націоналістичної організації, був провідником клітини в своїй клясі. Мати благала його, щоб кинув: вони бо не мали чоловіка і батька, що помер ще за Польщі. Хлопець — єдина надія. Але він казав: «Мамо, я дуже люблю тебе, але Україну люблю більше». Одного дня большевики забрали його таки зі школи, і слід по ньому згинув. Мати шукала його по тюрмах, по судах, писала до найвищих чинників. Був такий молодий! Ніде в світі не засуджують таких молодих хлопців та ще й за політичні провини. Але нізвідкіля не дістала відповіді. Пропав, як камінь у воду.
— А донька? — хтось запитав.
Жінка похилила голову й ледве чутно сказала:
— Одружилася з большевицьким старшиною і поїхала з ним кудись у світ.
Бо була війна і людьми, як листям, мела. Коли прийшли німці, мати шукала свого сина по всіх тюрмах, але ніде не натрапила на його слід. І поїхала на захід, відреклася доньки, що одружилася з ворогом.
Селянська сім’я. Чоловік, жінка, дівчинка, малий хлопець. Двох старших хлопців німці розстріляли на міському ринку. На очах батьків. За приналежність до підпільного руху. Молодший падав перший, успів ще перехреститися; старший ще мав час крикнути: «Слава Україні!» Кров бризнула на їхні вишивані сорочки.
Як же ж сталося, що тепер вони тут, між людьми, що втекли до Німеччини?
— Рятуємо те, що залишилося: двох молодших, їх напевно спіткала б смерть з руки большевика, бо вони є такі ж патріоти, як були обидва їхні брати. Славко — йому вісім літ — вже тепер каже: як виросту, піду воювати за Україну і помщуся за Василя й Ореста. Але чи вдасться нам, чи вдасться їм зберегти життя?
Тепер уже говорять усі навпереміш і в усіх один неспокій і один сумнів: що буде далі? Як доведеться жити тут, у Німеччині, що хилиться до упадку? Але де вже їм тепер розв’язувати такі далекі питання! Для них тепер найближче, найважливіше: що зроблять з ними німці? Порозсилають по фабриках, що стоять під постійним бомбуванням, чи держатимуть в таборах? А як прийде до якихось мирових переговорів, чи видадуть большевикам, щоб заплатити ними за свої невдачі ?
Хтось згадував про газові камери та інші страхіття німецьких концентраційних таборів.
Але є й оптимісти. Ті, які сподіваються, що все буде добре: війна скоро скінчиться, Німеччину займуть союзники — американці й англійці — і всіх утікачів заберуть до Америки. Вони розказують про родичів за океаном, показують листи і розповідають про життя у тому далекому світі, про добрі заробітки та про те, як швидко там їхні родичі доробилися.