Щирість і безпосередність почувань собаки передає авторка — мабуть уперше в українській літературі з такою переконливістю — в ось такому хоч би уступі: «Фік радісно загавкав, тонко, весело, щасливо. Його очі, його паща раділи великою песячою радістю… Його вуха танцювали довкола голови і з головою, хвіст разом із задом вертівся, а ноги стрибали й гребли руки пані, одяг і повітря».
Повість С. Парфанович «Такий він був» — це не тільки книжка для розваги. Це глибока, сперта на уважному спостереженні розвідка про собачу психіку. Це мистецький трактат про пса, незрадливого друга людини. І це — ще одна мальовнича сторінка у великій, ще не написаній історії новітньої української еміграції, — сторінка, з якої дивиться на нас мудрими очима її авторка.
В. Давиденко
ДО ЧИТАЧА
Старовинна леґенда каже:
На початку світу Бог розкрив затоку між Адамом і тваринами. Між ними стояв пес, сумно дивлячись, як поширювалася віддаль. Але ще заки стало запізно, пес перескочив через водяний діл і спинився біля людини. З тієї пори він завжди стоїть поруч людини.
Філософ-письменник Моріс Метерлінк каже, що з усіх тварин єдиний пес пішов за людиною з власної волі: всіх інших людина підкорила собі. Всі інші — її раби, і вони завжди готові вхопити волю і стати знову дикими, навіть ворожими людині. Навіть дерева, рослини людина примусила рости так, як їй хочеться, обмежила їхню свободу й примусила їх жити згідно з своєю волею. Як тільки вона дасть їм свободу, вони ростуть-буяють дико-нестримно.
Серед природи людина зовсім самітня, хібащо стоїть поруч неї пес.
Наскільки більш самітньою була українська людина серед воєнної завірюхи, серед арештувань, вивозів, людоловлі на чужині. Дуже часто негода зривала геть її житло, руйнувала її життя, і вона стояла віч-на-віч із загибіллю.
В такій порі поруч не одного з нас стояв пес.
Він, як герой моєї повісти, проходив через лихоліття і разом із своїми господарями не раз заглядав у вічі смерти. Він страждав, коли людське житло руйновано, а сім’ю розбивано. Він мандрував із людиною і стеріг її від наїзду ворога.
Разом із нею пішов у мандрівку світами.
Хто візьме мені за зле, коли я скажу, що він — український Пес?
ВІН ВИВ
— Що сталося псові сьогодні?
— Ах, він певно теж має свої турботи.
— Ніч така…
Так, ніч така. І Фік не міг заспокоїтися. Він мотався людям попід ноги, заглядав у вічі своїй господині, пані Олені, терся об ногу господаря. Але Дан — йому шістнадцять літ і пес є його улюбленцем — пестив його й запитував:
— Що сталося, Фіку? Чи ти не хворий?
Фік дійсно виглядав, як хворий. Він дрижав на всьому тілі, й навіть пестощі його приятеля не могли його заспокоїти. Він зараз же ставав серед хати і хвилину наслухував. Його розумні, карі очі дивились з переляком у вікно, за яким лежала ніч. Зимова ніч у малому містечку.
Вуха гладкі, шовкові, темнобронзового кольору підносились і разом з очима ловили щось з-поза вікна: якусь дію на небі чи на землі під зимовими зорями. Вогкий, чорний ніс нюшив неспокійно. Ніздрі роздувались широко. За хвилину вуха повисали, ніс переставав нюшити. Фік опускав хвіст, зіщулювався і, дрижачи на цілому тілі, вив. Спершу він кидав жалісне скавучання, але миттю переходив на довгу, повну скарги мелодію, і тоді, піднісши голову від землі, вив протяжно й неспокійно.
— Що сталося, Фіку? Чого плачеш? — хлопець приклякнув біля пса, водив рукою по його спині, вкритій гладкою шерстю. Але ні голос хлопця, ані звичні пестощі, що їх так любив Фік, не заспокоювали його. Він щулився, його шерсть їжилася. Він забився в куток між шафою і ліжком, і відтіля час від часу доносилося його жалісне скавучання або повне тривоги виття.
— Щось сталося псові, — говорила пані Олена, дивлячись допитливо на чоловіка, — його поведінка сьогодні зовсім інакша, як завжди.
— Навіть пси поводяться інакше, як досі. Усе змінилося…
— Алеж це не тільки він, послухай!
Родина Диких замовкла, дивлячись у вікно.
Відтіля з глибин зимової ночі долітало таке ж саме виття, така ж неспокійна скарга інших псів.
— Пси передчувають нещастя, — Олена відчула неприємний холод. Він збігав тремтінням уздовж спини і, присівши десь біля серця, давив його. Вона підійшла до шафи і, вийнявши пухкий, білий шаль, накинула на себе.