А таких було теж немало.
ДЛЯ НИХ ПОЧАЛАСЯ
Літо. Тепле, яскраве. Від снігів на горах відбивалося сонце, розливало гаряче, ясне сяйво в долини, на узбіччя гір, на полонини. Німці садили кукурудзу, обкопували картоплю і з полегшею зідхали: «Богу дякувати війна покінчилася!»
Брескви й морелі цвіли перші. Від них рожевіли стіни баварських будинків і рясніли садки. Потім забіліли груші, що пнялися по стінах домів, розмальованих великими картинами, найчастіше з святого письма, з улюбленим мотивом: св. Христофор несе на плечі Христа з земною кулею в руці. Так, садки гарно цвіли, буде садовина, будуть знамениті тірольські яблука й груші, що вже самі заглядають у вікна. Як гарно, все таки, жити, як хороше, мирно, привітно!
Микола робив далі у свого господаря. На горах весна приходить пізніше, і треба було її використати. Тож усі руки були зайняті. Навіть Фікові дозволяли час від часу іти в поле. Тоді біг він за плугом чи бороною, шукав личинок хрущів та хрупав їх із смаком. Поївши, лягав у борозні й дрімав. Навертаючи коней, Микола казав до нього:
— Добре тобі тут. І твоя господиня з тобою, і ситий ти, і маєш дах над головою. Та це нині. А що буде завтра? Що чекає нас усіх завтра? Не залишимось же тут у чужих. Скоро й їхні сини повернуться з лікарень, з полону. Тоді буде кому робити. Врешті, нам тут не сидіти.
Журба не давала скитальцям спокою. Та Фік не багато з того розумів. Для нього був мир: не літали літаки, не гриміли бомби. Тож, слухаючи Миколу, помахував хвостом і з довір’ям лащився до нього. Добре бути навіть псом, думав Микола.
Добре бути господарським псом. А не таким скитальцем, як Фік. Його завтра таке ж непевне, як і його господарів, а може ще непевніше.
Зараз по приході союзники зарядили реєстрацію. Перевіряли: хто, відкіля, на які документи приїхав. Українців записували як росіян і всім разом обіцяли, що скоро вернуться додому. Бо й чому ж би ні ? Таж вони, вояки, тільки й чекають хвилини, щоб вернутися до своїх в Америці, Англії чи Франції. То чому б не вертатися насильно вивезеним російським громадянам?
Скитальці стали організуватися. Так, як розпалася штучно побудована німецька велика держава, так розлетілися й «ости» на українців, поляків, чехословаків, мадяр. Представники кожної групи говорили з тимчасовою владою, відбирали зарядження та переказували їх своїм людям.
Замаяв жовто-блакитний прапор над будинком у місті, де була домівка українського комітету.
Нелегко було представникові українців, Григорієві Онищакові, бо він, майже як всі українці, не знав англійської мови. А треба було переконувати американських вояків і старшин, що українці не росіяни і не поляки і що вони не хочуть вертатися додому.
Найтяжче було говорити з ними про комунізм та загрозу, яку несе він світові. Завжди казали американці: «Рашія ол райт, олд Джо авр френд». А про ніякий комунізм і слухати не хотіли.
Також і з другого боку доля била скитальців. Німці бо звільняли їх з праці, виселювали з будинків, і так цілими сім’ями вони залишалися бездомними. При тому відносилися до них з непритаєною ненавистю, мовляв, доволі вже поїли нашого хліба. Забували, як тяжко працювали вони на той хліб і як разом з ними наражались на небезпеки й злигодні війни.
Тяжкі були ці дні для скитальців. А тим часом приходили щораз тривожніші вістки: одних кудись повезли, інших віддали насильно большевикам, ще інших забрали до табору, за дроти. Невідомо, що буде завтра…
Так, для скитальців війна ще не покінчилася. Вона щойно розгоралася, набираючи чимраз більшої гостроти. Бо скитальці вирішили радше згинути, як віддатися живими в руки большевикам.
А вони роз’їздили вільно по не своїй країні. В американських чи англійських військових автах, з намальованою на них червоною зіркою. У нових уніформах. Вони почували себе як вдома. Сиділи в головних кватирах, переглядали списки «остів» і вибирали людей. Концтабори, вивози, насильства — не першина їм. Мали в цьому досвід.
З їх то наказу американці заборонили вивішувати український прапор. На всіх інших національних комітетах були прапори, тільки український залишився без нього. Був то корабель, що пливе без прапора. Бо українці були — бездержавні. Бо заявляли при всіх реєстраціях, при всіх переслухуваннях:
— Ми не поляки і не росіяни. Нашу країну поділили по першій світовій війні на частини і віддали їх сусідам. Але ми ніколи не визнавали й не визнаємо їхньої влади над нами. Ми хочемо бути вільні. Ми — українці!
Зводили плечима, списували, переговорювали.