А дні південнонімецького літа лежали яскравими смугами на блудних стежках бездомних людей.
НЕБЕЗПЕКА
Ніч була неспокійна. Десь внизу, в містечку, гуркотіли автомашини, але до осель на гору долітали тільки слабі відгуки. Все ж таки пси по господарствах непокоїлися. Незвичайний рух в містечку будив у них якусь тривогу. Та чи не найбільше з усіх непокоївся Фік. Цілу ніч він гавкав, торгав ланцюг і протяжно вив. Декілька разів Микола виходив дивитися, чи часом не закрадаються злодії. Але довкола було тихо, місяць заливав срібним сяйвом полонину, дерева в лісі стояли нерухомо. Тоді він підходив до пса і заспокоював його:
— Що сталося, Фіку? Ніде нікого немає.
Фік повертав голову в напрямі містечка і зараз же починав гавкати.
— «Щось діється в містечку, — міркував Микола, вертаючись до хати. — Фік не без причини непокоїться. Такий він був завжди перед нальотами...»
Фік торгав ланцюг і брехав. Тож, западаючи в сон, Микола вирішив: треба вранці збігти в містечко і подивитися, що воно там таке. А то тут на полонині нічого не знати.
Ледве зійшло сонце пан Жук устав, взяв зі собою Фіка і пішов з ним униз лісовою доріжкою. Зупинившись на краю лісу, подивився на містечко.
Воно прокидалось зі сну. Де-не-де скрипіли ворота, гуркотіли колодязні помпи та мукали корови. У малому костелику озвався дзвінок на вранішнє «Аве».
На площі перед ратушею стояли дві великі вантажні машини і особове авто гнилозеленого кольору. На кожному з них була червона зірка. Серце у Миколи забилося тривожно. Фік з пронизливим гавкотом кинувся вперед.
— Фіку, до ноги! — крикнув Жук.
Пес нерадо завернувся. Жук увійшов з ним в кущі і наказав:
— Лежати! Варувати!
Пес подивився розумними очима на пана і ліг під кущем Все ж таки носом він повернувся в напрямі доріжки, якою збігав униз його господар. Час від часу він підводився і неспокійно нюшив. Зараз же, одначе, послушний наказові, лягав на своє місце.
Тим часом Жук дійшов до одного з крайніх будинків містечка і тричі свиснув. Незабаром з вікна горішнього поверху вихилилась голова якоїсь людини. За хвилину Жук говорив з нею, стоячи за рогом хати. Після короткої розмови швидким кроком подався стежкою вгору. Фік стояв на краю лісу і з помітною нетерплячкою дожидав. Жук нахилився, поплескав його по голові й сказав:
— Розумний пес! Мусимо втікати, а то згинемо.
Жук довідався від приятеля, що напередодні ввечері до містечка приїхали большевики. Бурмістр видав їм список усіх людей, що походили зі сходу, і вони забрали кілька родин і замкнули їх у підвал ратуші. Паніка огорнула всіх утікачів.
На нараді з господарем Айснером вирішили, що родина Жуків втече до лісу і сховається там у мисливській хатці. Швидко поскладали в наплечники харчі, взяли з собою коци і запасний одяг, звільнили Фіка з ланцюга і всі разом зникли в лісовій гущавині.
Десь по полудні з’явилися на узліссі три вояки, вузькою стежкою прямуючи до фарми Айснера. Вони увійшли в будинок і ламаною німецькою мовою старалися вияснити, що мають забрати родину Жуків. Але Айснер тлумачив їм, що ця родина кілька днів тому кудись вимандрувала. Говорив він тяжким баварським діялектом, і большевики могли зрозуміти тільки одне: їхні лови на цих людей безуспішні.
Ще день і ніч біля галявини крутилися якісь підозрілі люди. На четвертий день, забравши тільки тих, кого заскочили у сні, большевики від’їхали з містечка. Щойно тоді Жуки вернулися до Айснера.
Але довго там уже вони не побули.
ДО ТАБОРУ ВТІКАЧІВ
Тепер уже скитальці зрозуміли: найбільша небезпека загрожує їм, коли живуть вони в розсипці, по господарствах чи приватках. Поодиноких виловити легше, як гурт.
Коли на оленів нападають вовки, вони збиваються в гурт і бороняться рогами й копитами, б’ючи ними кровожадних звірів. Такий мають споконвіку спосіб оборони. Людям, викиненим поза межі права, приходиться боронитися таким самим способом.
Тож їхали й ішли. До гурту! До стада!
Їхали й Жуки. І, як колись з дому, віз їхній котився по дорогах, уже гарних, німецьких дорогах.
Правда, де-не-де ще не вспіли направити того, що поруйнували бомби, але працьовитий німецький народ кинувся відбудовувати батьківщину, отже в першу чергу дороги й мости.
Віз гуркотів, коні вистукували копитами, і Микола злегка поганяв їх, розглядаючись пильно на всі сторони. Небезпека бо загрожувала звідусіль. Василько й Івась біля нього. На задньому сидженні обидві жінки, біля Марії Фік. Як колись у дорозі з дому, і тепер крутився неспокійно, стежачи за всім, що діялося довкола. Гавкав на проїжджих і прохожих, нюшив неспокійно. І, як тоді, дістав наказ лежати. І, як тоді, полежавши трохи, підривався на ноги й заглядав в очі Марії. Вона гладила його й заспокоювала, але в самої серце було тяжке і негаснучий жаль накликав на очі сльози. Минули бо вже лікарню, де лежала місяцями; біля розваленої фабрики Микола проїхав якнайшвидше, щоб не викликати страшного спомину. Але примарою встав з руїн Омелян, тримаючи донечку за руку…