На північ, на північ!
Уже змаліли гори, а віз котився далі. Поширився обрій, обабіч лежали поля, дбайливо оброблені, не зважаючи на війну. Але скільки і слов’янських рук, як оце наших мандрівників, обробляли їх, кидали в них насіння!
Їхали й їхали. На ніч приставали у господарів, звичайно оподалік від дороги та ще й докладно випитавши, чи в селі немає большевиків.
А потім їхали далі, аж поки на рівнинах Швабії не появилося місто. Проїхали центр, що обернувся на купу румовищ, і вибралися знову на широку дорогу, що вибігала в простір піль. По тій то дорозі їхали люди возами, роверами, йшли пішки. Усі з обличчями, поораними журбою, усі з убогим майном. Всі вони мандрували до великої цегельні, де примістився табір утікачів.
Жук спинив коні. Широка площа, обведена дротами, на брамі вартовий з пістолею за поясом.
Бараки розсипались по полю рядками, інші безладно стоять довкола цегельняної печі, що високим комином панує над площею. Розкопані пагорби жовтої глини обабіч.
Поміж бараками і на площі аж роїлося від народу. Різно одягненого, різно відживленого. То були українці з усіх областей просторої, плідної країни. Невже не стало хліба там для них? Невже просторі лани їхньої батьківщини відмовилися годувати господарів своїх?
А може це злочинці? Бо чому ж вони за дротами, під наглядом?
Що за злочин вони поповнили?! Що з ними зроблять завтра ті, що їх доглядають ?
Біля Миколи скупчилося декілька втікачів.
— Що робити? Якось страшно йти до цього табору…
— Самому пхатися за дроти …
— І вартовий на брамі…
— А народ наче в мішку: зашморгнеш, і можеш з ним зробити, що хочеш.
— Е, то не так легко таку масу людей примусити до чогось.
— Большевики на ноги наступають. З сусідніх господарств позабирали всіх, ми перечули та й втекли.
— Страшно самим, ніяк боронитися...
— А тут чим будеш? Маєш зброю?
— Хоч би голіруч, аби в гурті, громадою.
— Ми ж все таки люди. Не мають права нехтувати нами, як худобою.
— Про право, чоловіче, не згадуй. Бачиш, яке воно: погодились на те, щоб большевики нас забрали — і все.
— Пішли люди до табору та й ми ходімо. Ви он гляньте, скільки їх! Аж чорно, наче мурашки.
— І так нема куди далі їхати. Не маєш, брате, ані хати, ані права жити, як вільна людина. Праці німці не дадуть, врешті самим їм тепер не з медом. А їсти треба.
Втікачі підходили до дротів і радилися. І всі вони, по цей і по той бік дротів, вирішували те саме:
— Будемо боронитись! Не дамося!
Віра прокидалася в серцях зневірених. В’їздили і входили. Кінець мандрівці.
Довкола табору поля житами хвилювали, над ним стояла розіскрена синява літніх днів.
Тепер були в громаді. Великій громаді. І були бюра, де зголошувалися і де їх приділювано до бараків. Всюди рідна мова. Ставало відрадніше. Роками серед чужих, погорджувані і зневажувані. Тепер свої між своїми. Хоч і в таборах, вони готові боротися за право на вільне життя.
НОВІТНЯ СІЧ
Коли прокидалися люди в таборі — тяжко сказати. Може до сходу сонця, а може тоді, коли воно підносилося вже з-за сизого овиду й цікаво заглядало до невиданих досі людських жител. Одно певне: від сьомої години давали в кухні сніданок. Отже, треба було постояти в черзі, щоб його одержати і занести сім’ї, хто мав. Хто ж ні, сідав снідати поблизу на лавку або на траву. Було ж літо, і мило було посидіти на теплій землі.
Після сніданку Микола йшов до праці в одному з таборових бюр. Хліборобського звання він зрікся, бо й де його тепер хліборобити? Між землею, що її стільки років ці люди орали на чужині, і ними виріс табір. Коні паслися на зарослих травою цегельняних розкопах. Вони, як і їхні господарі, мали за собою далекі дороги, важкі й небезпечні переживання. Пам’ятали — якщо так можна про них сказати, і Полтавщину, і Київщину, і Чернігівщину. Коні з далекої, соняшної України, що пройшли сотні кілометрів у мандрівці на захід.
В одному з бараків відкрито амбуляторію. До неї сходилися хворі, і Стефа записувала їх до книжки, зазначала, яке кому приписано лікування.