Але він не міг емігрувати! Він мусів залишитися! Псів і інших тварин не вільно брати з собою. Це сказав урядовець ІРО. Що ж тепер робити? Невже після всіх втрат ще й його втратити?
Ніби розуміючи горе, ніби передчуваючи розлуку, Фік раз-у-раз підходив до Марії і пильно дивився їй в очі. А коли сиділа, клав голову на її коліна, ставши на задніх ногах, лизав руки, тулився до неї і просив все нових і нових пестощів. Загальний неспокій і метушня людей не ворожили нічого доброго.
Відколи пес приєднався до людини, він полюбив осілість, забув кочівниче життя і цілком узалежнився від людини та її житла. Він полюбив лад і впорядкованість людського життя, і день людини став його днем. Але оце для Фіка життя втратило впорядкованість і змінило свій гладкий біг.
Чи не віщує цей неспокій, цей рух у таборі нових, болючих змін? Фік дивився в очі Марії з виразним запитом. Тоді вона гладила його голову, пестила його шовкові вуха і зідхала з журбою. Що скаже йому: він же все одно не розуміє. А те, що станеться, пізнає скоро сам. Тож єдине, що могла тепер зробити, пестила його й приговорювала:
— Ти моя рукавичка шовкова, ти моя зірочка біла. Ти мій вірний приятель, мій товариш добрий.
Фік заривав ніс у згортки її сукні, заплющував очі і раював. Вертів тільки хвостом і час від часу засягав язиком Маріїне підборіддя. О, як добре чути ласку, яке щастя мати кого любити й знати, що тебе люблять!
А час ішов. Час біг тепер з неймовірною швидкістю. Усе вже поладнане, і Марія пакує свої й Івасеві речі. Появилася в кімнаті нова, біла, дерев’яна скриня, окована смужками бляхи по боках. Її покришка постійно відчинена, і Марія підходить і щось кладе до скрині. Фік обнюхує новий предмет, потім стає на задні ноги і заглядає всередину. Ага, Івасеві іграшки, його книжки, трохи посуду. Очевидно, господиня порядкує, як це часто буває. Фік заспокоюється, лягає біля скрині й подрімує.
Марія дивиться на нього і перестає пакуватися. Не може, ні, не може його покинути! Але що робити? Фік підносить голову, і в його очах запит. Марія залишає кімнату. Марія не йде до бюра ІРО. Вже не до тих панів, що в комісії. Старається побачити панночку, що працює в таборовій управі перекладачкою. У неї знайомства, і вона заручилася з американським вояком.
Чекає, аж Галя Гніздій покінчить працю. Ходить біля будинку управи туди й назад. Вітер розвіває її волосся, накрапає дощ. Марія ходить туди й назад. Інколи погляне на годинник на вежі будинку і чекає.
Нарешті годинник вибиває шосту. Відчиняються двері і виходить Галя. Ясноволоса, гарно одягнена, нафарбовані губи. Марія здержує її і просить:
— Чи можу вас провести трохи, панно Галю? У мене дуже важлива справа!
Галя бачить перед собою схвильовану жінку і спиняється, хоч поспішає на побачення з милим.
— Я.. знаєте… на мене… чекають.
— Так, знаю. Тому я до вас і прийшла. Я проведу вас трохи і постараюся розказати мою справу.
Ідуть таборовою площею, минають будинки, і Марія розказує нашвидку історію Фіка. І його, того пса, їй не вільно взяти з собою!
— Не вільно. Знаю еміґраційні приписи.
— Але ви знаєте американців. Спробуйте розвідати: може є якийсь спосіб. Прошу, о, дуже прошу!
Вони вже минули браму, прибрану американськими і українськими прапорами. Марія все ще вияснює і просить. Біля автобусової зупинки Галя подає їй руку і обіцяє зробити все, що можливе. Може її наречений щось порадить...
Марія вертається до кімнати і далі пакується. Інколи перериває пакування, приклякає біля Фіка і говорить:
— Бідний мій, шовковий, маленький. Але я зроблю все, щоб ти поїхав з нами.
Фік виляє хвостом і з довір’ям дивиться на господиню. Від того її жаль збільшується і з очей течуть сльози. За тими, що їх так нагло втратила, за днями вдома, за всім пережитим, і на думку про розлуку з тим, що, хоч і є псом, став нерозлучною істотою, символом дому, сім’ї, втіленням розгублених у мандрівці страждань і надій, болів і радощів.
Пізно ввечері хтось стукає до Маріїної кімнати. Це Галя.
— Вибачте, що так пізно, але я хотіла вам сказати про те, що довідалася від мого хлопця. Ви ж післязавтра їдете? Ну, то може до тої пори зможете ще влаштувати вашого пса…
РОЗЛУКА
Сірий ранок встає над табором. У будинках рух, метушня. Докладають до ручних валізок те, що потрібне на дорогу, йдуть снідати, ті, що не вспіли вчора попрощатися, біжать до знайомих, що теж уже не сплять; загальне схвилювання передається всім — і тим, що їдуть, і тим, що ще залишаються.