Пан Ставничий вертався додому пізно. І не завжди в тій самій порі. Діти вже спали. Фік вистрибував на стілець, що стояв біля вікна, зводився на задні лапи, а передніми спирався на підвіконня і пильно дивився у вікно. Невідомо, як він пізнавав, що господар наближається, бо інколи його ще й не було видно, а Фік уже радісно гавкав. Коли чув його кроки, біг до дверей разом з Марією. Підстрибував і радісно крутив задом, відбирав капелюх, шалик, відносив ґальоші в куток. Так він допомагав господареві роздягатися, і це теж було великою приємністю, яку він виніс з дому Диких. Вечеряв разом з господарями. Потім лягав на свій килимок.
Не можна, одначе, сказати, що сон його завжди був спокійний. Іноді крізь сон Фік гавкав, скавучав, і тоді ноги його дрижали, наче бігли кудись. А то зривався, підбігав до дверей і там стояв, слухаючи. Коли нічого не було чутно, вертався на килимок і, зідхнувши, засипляв.
Чи у снах переживав Фік минулі події в домі Диких, чи примари бездомности? Тому господар і питався, чи спокійно спалося Фікові.
Інколи ж, зачувши гуркіт автомашини, пес підіймав паніку: гавкав, вив, бігав від вікна до дверей і назад до господарів і заспокоювався аж тоді, коли машина минала хату і ставало зовсім тихо. Але й тоді ще якийсь час наслухував, підходив до господаря чи його дружини, і, щойно обнюхавши їх і ствердивши, що вони на своєму місці, заспокоювався.
Хтось, читаючи таке, може подумати, що Фік надто швидко прив’язався до чужих людей і забув своїх господарів. Не раз читаємо чи чуємо про псів, що гинули з туги за господарями.
Отже, ні, Фік не забув їх. Його сни зраджували це. Його відношення до нових господарів було приязне, він був вдячний їм за те, що врятували його життя. Але це не була гаряча, велика любов, яку відчував він до своїх перших господарів. В їхньому домі Фік виріс і виховався, і, мабуть, уважав їх за батьків, так, як Дана — за брата.
Зрештою, це добре, що він звик до нових господарів. Може не раз ще доля примусить його приставати до чужих.
Бо війна багато зла принесла людям та їхнім приятелям, домашнім тваринам.
ТРИВОЖНІ ПОДІЇ
Над людьми тяжіла небезпека вивозу, арештів, переслідувань, їх тягали на переслухування.
Не минула тривога й дому Ставничих. Ясно, що Фік не розумів, у чому справа, але разом з господарями непокоївся.
Траплялося, що Омелян повертався зі школи дуже схвильований, переодягався, щось говорив притишеним голосом. На пса не звертав уваги, прощався з дружиною й швидко зникав у вечірніх сутінках.
Фік не йшов тоді за ним. Залишався в хаті. Марія дуже нервувалася, не їла, не бралась її звичайна домашня робота. Ходила з кута в кут, наслухувала гомону за вікном. А то сідала на кріслі й западала в тяжку, олив’яну тривогу. Фік, що ходив за нею слідом, зупинявся, дивився їй в очі допитливо чи може із співчуттям. Врешті, хто-зна, скільки з наших справ розуміють тварини, а зокрема пси? В таку пору Марія щось до нього говорила притишеним, стривоженим голосом. І Фік розумів: щось надзвичайне діється з господарем.
Неприявність Омеляна траплялась щораз частіше; інколи він приходив додому аж уранці. І тоді ніч в його хаті була повна примар і страшних думок. Як би не було: коли він, нарешті приходив, Фік зразу обнюхував його, і запах махорки, чобіт та ще чогось чужого й ворожого заставляв пса гарчати. Шерсть йому їжилася, хвоста підбирав він під себе і, припавши головою до підлоги, вив коротко, глухо. Так, як вив колись у хаті Диких, коли їх забрали.
Одного дня господар не вернувся додому. Ані другого, ані наступних днів.
В хаті настала боляча, тривожна глуша.
І все змінилося. Фікові нікого було відпроваджувати й ні з ким жартувати. Даремно чекав він вечорами на своєму стільці: господар не повертався і його кроки не гомоніли на дорозі.
Отже, тепер часто почала виходити з хати господиня. Брала з собою торбинку з харчами, господареву білизну і виходила рано вранці. Мала Марточка мусіла погодувати братчика й себе, і єдиним їхнім опікуном був тоді Фік. Заходила крадькома сусідка, яку Марія просила доглянути за дітьми. Але й вона, як усі інші люди, боялася заходити до хати, в якій когось заарештовано.
Але такі виходи з дому Марії ставали щораз рідші і врешті зовсім припинились: чоловіка кудись повезли. Сказали, що може до Києва, а може ще далі…
Жінка з малими дітьми залишилася напризволяще. Трохи харчів привіз крадькома Маріїн брат, але тої картоплі та капусти було обмаль, а що й говорити про м’ясо та товщ.
Важкі дні лежали нестерпною вагою над людьми. Давалися вони взнаки і їхнім тваринам. І Фікові пригадалася голодна зима в місті.