Л у ч и ц ь к а (лагiдно). Брехень вона не любить, а… їй боляче стане… Їй можна пробачити… Ну, ну!.. я й сама скажу, тiльки не суп брiвок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурi i негоди там далi, а ми вiд них ухилимось в нашiм захистку… (Лащиться).
К в i т к а (цiлує). Ти все якась екзальтована, тривожна… нудишся…
Л у ч и ц ь к а. Я не за себе тривожусь, нi! Менi тiльки й потрiбне твоє кохання та вiра, що я тобi щастя даю, а решта… Колишнє… все мертве! Тут, коло твоїх нiг, лежить моя доля, все моє щастя!
К в i т к а. Спасибi, голубко, тiльки ти брехень не слухай…
Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Я тобi вiрю, одному тобi!.. Я певна, що ти маєш i доказ…
К в i т к а (спалахнув). А! Ти за шлюб… Ти менi очi колеш цею певнiстю?
Л у ч и ц ь к а. Що ти? Анi в думцi… Я сама не захотiла…
К в i т к а. То-то ж! При чiм же я? Тобi захотiлось цiї комедiї… не знаю для чого?
Л у ч и ц ь к а. Любий мiй, невже не знаєш? Та тим же, що менi твоя воля, твоє щастя ближче до серця, нiж моє; я заклялась, що тодi зв'яжу тебе, коли впевнюсь, розумiєш, упевнюсь, що не буду тобi каменем…
К в i т к а. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в менi певна, а про матiр… її не переробиш… Та, нарештi, пiзно i питання ставити: я мушу… i ми перевiнчаємось хоч завтра.
Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Це б зняло неславу… Бога ради, про це бiльше нi слова. Я боюсь, щоб i няня не пiдслухала, не довiдалась, що ми ошукали, це б її вразило смертельно. Схоронiм поки нашу таїну, а прийде час… ми поправимо.
К в i т к а. Як знаєш, твоя воля… А тiльки менi не натякай: се образа моїй честi. (Глянувши, на дзагарi). Ой-ой, одначе пiзно… (Встає).
Л у ч и ц ь к а. Куди ж ти знову? Цiлий день не був…
К в i т к а. Хочу збiгати з собакою в одне мiсце… Курiп'ята…
Л у ч и ц ь к а (гiрко). Бачиш, як тобi зi мною скучно!.. Стiй, стiй, це не дорiкання… а тiльки, що ти собi дiла не маєш, а без дiла нудно жити на свiтi…
К в i т к а. Ет, не в тiм рiч: ти в менi зачепила болючу струну… Правда, нема бiльшої муки, як почувати в своїх персах цiле море i сили, i жадоби мировi послужити i знати, що тiї сили нема куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всi шляхи тобi переоранi i що сам деякi переорав…
Л у ч и ц ь к а (полохливо). Невже не змiг би служити? I од матерi б так не залежав…
К в i т к а. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не пiду — нездатен.
Л у ч и ц ь к а (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозi…
К в i т к а. Та перестань, з тобою i балакати дружньо не можна: у всьому тiльки себе бачиш, тiльки себе гризеш i другого дратуєш… Що ж тут такого? (Пауза). У мене ще є надiя… Я подавсь до земства i от-от жду одповiдi.
Л у ч и ц ь к а. Так ти будеш по земству служити? Як я рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим… Розкажи ж, як, що i до чого? Менi хочеться знати всi твої думки, всi твої бажання i мрiї, щоб разом жити, одним подихом дихати…
К в i т к а (бере рушницю i встає). Пiсля, пiсля… Тепер нiколи… побiжу.
Л у ч и ц ь к а. Таки йдеш?
К в i т к а. Таки йду. (Пiшов).
Л у ч и ц ь к а (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зi мною… Я йому чужою стаю, а може, й помiхою… Ох, як швидко скiнчився мiй рай! Одцвiли квiтки, i листя опало… (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кiнець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справдi, чи не слаба я, — i того менi вбачається все хмурим! Вiн же чесна, хороша, правдива натура… Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге… (Пройшлась коло клумб, зiрвала стокротку i сiла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покої?
П а л а ж к а. Тут, моя дитино!
Л у ч и ц ь к а. Принесiть менi, будь ласка, мою шкатулку.
П а л а ж к а. Зараз.
Палажка виносить шкатулку.
В И Х I Д IV
Лучицька i Палажка.
Л у ч и ц ь к а (одiмкнула, розгляда речi). Ось браслет з дорогими самоцвiтами: це менi, няню, перший подарунок пiднесли… Скiльки було щастя, землi пiд собою не чула!.. (Зiтха). А цi сережки брильянтовi менi пiднесли в столицi. Як я боялась там виступати! Все їдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голiв, — так у мене руки i ноги подубли… голос тремтить. Як я почала — не тямлю, а потiм розiйшлась… I-i, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала… I цей вiнок там же вiд молодi… (Зiтха). А ось дукач i цi перли од його, од мого сокола… Який вiн тодi був захвачений, сп'янiлий, аж божеволiв! (Притиска до серця й цiлує).
П а л а ж к а (бурчить). Всi вони, пси, — поки оженяться.
Л у ч и ц ь к а. То-то! А! (Провела по волоссi рукою i стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось iще… ще… багато, багато… Мало чи не з кожного города пам'ятка…
П а л а ж к а. А там iще в тiй скринi скiльки всякої срiбної посудини i вiнкiв.
Л у ч и ц ь к а. Бачите, моя рiднесенька, ми не злиднi, i у нас є своє, надбане чесно, — так ви отiй причепендi i одкажiть, що я не з нужди на їх гiркий хлiб перейшла.
П а л а ж к а. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своїм хлiбi.
Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що грiх.
П а л а ж к а. Отож тiльки й горе! (Вiдiйшла).
Л у ч и ц ь к а (уложивши речi, вийняла засушенi листки iз тетрадi). Ох, оця квiточка! Скiльки було щастя… а тепер зав'яла… А цей листик зелений… Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої рiднесенькi, почерканi, пописанi… (Розбира аркушики, цiлує). Ось Катря! Як я тодi над її долею плакала, як за нею болiла душею… I не сподiвалась тодi, що й сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпнi муки… Ох! (Замислюється i тихо неспогадано спїва, немов з ролi).
Тяжко-важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається…
В И Х I Д V
Лучицька i Олена Миколаївна.
О л е н а М и к о л а ї в н а (зупиняється, слухаючи спiв, i тихо пiдходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос… Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!
Л у ч и ц ь к а (заметушившись i закриваючи листки). Ах, маменька… Зто вы? Я и не заметала… Садитесь! (Пiдкочує їй крiсло).
О л е н а М и к о л а ї в н а. Стой, милая! Что зто, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.
Л у ч и ц ь к а (змiшавшись). Нет, маменька; зто я так себе, от нечего делать… тетрадки старые пересматривала…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Какие такие тетрадки?
Л у ч и ц ь к а. Пустяки… роли прежние… (Подає).
О л е н а М и к о л а ї в н а (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Презирливо вiддає). А ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю: тянет, тянет!
Л у ч и ц ь к а. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки!
О л е н а М и к о л а ї в н а. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром…
Л у ч и ц ь к а. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Видно, мало зтого, видно, есть за чем тосковать…
Л у ч и ц ь к а. Что вы, маменька?
Олена М и к о л а ї в н а. Не тревожься, милая, я любя говорю… Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а только впрок ли? (Гладить її по голiвцi). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем.
Л у ч и ц ь к а (глибоко зiтхнувши, боязливо здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось…
О л е н а М и к о л а ї в н а. Антуан.
Л у ч и ц ь к а. Лишь бы Антуан… Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь…
О л е н а М и к о л а ї в н а (поморщившись). Верю… А все же и муж тоскует, одичал совсем…
Л у ч и ц ь к а. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий?