Ж а л i в н и ц ь к и й. Так оповiстiть перше, то й знатимем, а коли афiша брехлива, то ваша вина.
К о т е н к о. Не вчiть мене! Ще молоко на губах не обсохло!
Ж а л i в н и ц ь к и й (пiдходить). Що-о? Кричать здумали?
К о т е н к о (упавшим тоном). Я так… од природи… У мене такий голос… Що ж, мене поставлено режисером.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Так коли ви режисер, так не робiть бешкету! (Заходить в уборну, грюкнувши дверима).
В И Х I Д IX
Котенко та Лемiшка.
К от е н к о. Готово? Завiсу! Всi на мiсця!
Л е м i ш к а (бiжить злякано). Ох, господи!
К от е н к о. Куди, старий?
Л е м i ш к а. Надобность… книжки…
К от е н к о. В будку!
Л е м i ш к а. Только… листика… до книжки листика… Водевiлем пiдвели… водевiлем… Я прихватком…
К от е н к о. До будки менi! Тут завiсу дали, а вiн…
Л е м i ш к а. Да… возмутительно… Але я завжди i душею, i серцем… по гроб живота…
К от е н к о. Годi базiкати! Гайда! (Повертає за шиворот).
Л е м i ш к а. Не утруждайтесь… лечу, лечу! Я напам'ять… од палятурки до палятурки! (Бiжить).
В И Х I Д X
Лучицька та Маринка, потiм Жалiвницький.
Котенко забачив — i за лаштунки.
Л у ч и ц ь к а (задихавшись, вбiгає в 1-у уборну). Ох, як бiгла! Серце мало не вискочить!.. Що? Опiзнилась?
Ж а л i в н и ц ь к и й (з уборної). Нi, тiльки що почали. (Iде до неї).
Л у ч и ц ь к а. О? То я вспiю, — ще багато часу… мiй вихiд останнiй. Добре, що я маю звичку дома одягати костюм. (Начинає гримуватися). Ху, як дух забива: так налякали! I що се сталося!
Ж а л i в н и ц ь к и й (убраний парубком). Якийсь гедзь укусив. Даймо, що я знаю, який отой гедзь…
Л у ч и ц ь к а. Який же?
Ж а л i в н и ц ь к и й. Квятковська.
Л у ч и ц ь к а. Не може бути: вона така добра; зо мною ласкава, як сестра…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Вiрте! Та вона готова вас в ложцi води утопити.
Л у ч и ц ь к а. За вiщо б? Хiба за те, що я її люблю?
Ж а л i в н и ц ь к и й. За те, що таланом забиваєте. Ви готовi за всiх головою наложити, а для вас то нiхто й пальця не врiже: про свою шкуру всяк дба, а в вiчi, звичайно, скалить зуби…
Л у ч и ц ь к а. Як ви хмуро дивитесь на людей: при такiй вiрi тяжко й жити! А я певна, що зовсiм поганих людей i нема, що обернiться теплим словом навiть до лиходiя, то i в його бог озоветься…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ох-ох! Коли б то так! А краще не дiймайте вiри, то не зневiритесь.
Л у ч и ц ь к а. I вам, значить, не дiймати? (Подає руку). Я й привiтатись забула!
Ж а л i в н и ц ь к и й. I менi навiть.
Л у ч и ц ь к а. Гай-гай! Який же ви, друже, непевний. Нi, на вас я як на гору: ви в мене найщирша, найрiднiша людина… та ще моя няня, бабуся. Коли б не ви, я не знаю, що б зi мною сталося. Я не забуду до смертi тiєї першої зустрiчi, коли я, божевiльна, з одчаю мало на себе рук не зняла. Ви постерегли мою страшну думку, ви одiгрiли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодiйнi сльози; ви показали менi нову путь, яка може загоїти врази… i я припала з захватом до нiг нового бога… Як же менi вас не любити? (Простягає йому руку).
Вiн цiлує.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви освiтили сей храм i стали в йому богинею. Але пробачте менi слово, — спокуси-тель знов тут, пантрує за вами, коршуном над головою кружить.
Л у ч и ц ь к а (спалахнувши). Його зальоти тепер не страшнi. Я, признатись, i спiзнилась того, що боялась стрiнутись з Антоном Павловичем.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви менi тiльки позвольте, то вiн i носа сюди не покаже.
Л у ч и ц ь к а. Що ви? Хiба вiн менi що? Я не за його…
Ж а л i в н и ц ь к и й. А за себе боялись? А-а! (Кудлить волосся).
Л у ч и ц ь к а. Ви й назвиська його не можете чути спокiйно!
Ж а л i в н и ц ь к и й. Даруйте, не можу! Вiн, на мiй погляд, розбещений панич, занужений своєю нiкчемнiстю.
Л у ч и ц ь к а. Сором, сором, мiй друже! Се якесь лихе почуття, а не ваше серце… Антон Павлович не нiкчема, а чоловiк вельми освiчений i талановитий, з чесними, гуманними засадами… а що не при дiлi, — так у нашiй окружнiй темрявi передовiй людинi притулку нема…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Бачите, з яким палом за його заступаєтесь: видно, добре вам задурманив i розум, i серце. А йому, ласуну, одна тiльки примха, однi хвастощi…
Л у ч и ц ь к а. Не лайте ж менi його в вiчi: невже вам не жалко мене вразити, менi болiч зробити?
Ж а л i в н и ц ь к и й. Згибло все! Ви закоханi знов у Квiтку!
Л у ч и ц ь к а. Ой! Що ви? Звiдкiль така думка?
Ж а л i в н и ц ь к и й. Закоханi, закоханi… правда?
Л у ч и ц ь к а. Нi, нi!.. Не знаю… i не думала! Я задавила давнє…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Закоханi — i мови нема.
Л у ч и ц ь к а. Що ви? Анi слова про те! Як ви умiєте людину збентежити… жарину кинути в серце.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Не рвiя в мене кричить: я вашим щастям щасливий… тiльки не йому вам його дати, а хiба поламати життя! I святе iскуство пiде до дiдька, i погине чудовий талан, замре, втiхи ради, висока душа, а Україна знов сиротою зостанеться!
Л у ч и ц ь к а. Борони боже! (Пауза. Далi жваво). Не бiйтесь, не зраджу, з свого дорогого шляху не зiйду!
Г и р я в и й (у дверi). Марко Карпович! Вихiд!
Ж а л i в н и ц ь к и й (скакує). Бiжу! (Виходить за лаштунки).
Л у ч и ц ь к а (хапаючись за серце). Якось здавило серце… Чи страх налетiв… чи просто холод, мороз?.. Маринко, накинь на мене хустку… (Пауза). Пусте!.. Зневага одна… Там ганьба… а!.. Далi, далi!! (Пауза). Нi нi! Не станеться… нiколи… задавлю! А дай ще менi, Маринко, вина… щось холодно.
Маринка подає; Лучицька п'є нервово.
Як думаєш, я на мерзоту нездатна?
М а р и н к а. Що ви?
Л у ч и ц ь к а. То-то ж! Так i думай, моя дитино!
М а р и н к а. Авжеж… Ой, пора менi! (Вибiгає).
Лучицька спирається на руки на стiл i здавлює ними свою голову.
В И Х I Д XI
Тi ж i Котенко та Безродний.
Безродний iде в 1-у уборну, здоровкається. Лучицька здригнулась. Обоє мовчки сидять.
К о т е н к о (до Маринки, що вийшла з уборної). Ану, ближче стань! (Роздивляється, ласкає). Гарна дiвчинка… настояща українка… i оченята як терен… Хочеш, буду ролi давати, актрису зроблю?
М а р и н к а. Я б i не знаю, що…
К о т е н к о. Так заходь, я начитуватиму…
Г и р я в и й (пiдбiгає). Ваш вихiд.
К о т е н к о. Тю! (Пiшов за лаштунки).
Виходить з уборної Кулiшевич i йде теж, проглежуючи ролю, на кiн.
Б е з р о д н и й. Знаєте, Марусю, якби не ви, давно б у мене опустилися крила.
Л у ч и ц ь к а. Я? Що я?.. Сама безсила…
Б е з р о д н и й. Безсила? Та од вас я тiльки й набираюся тiї душевної сили i вiри, а то давно б уже витратився. I це саме дiло, яке менi було великим, тепер часами здається гноїщем, у якому вигодовуються i розплоджуються черви…
Л у ч и ц ь к а. Вас знову, певно, образили чим?
Б е з р о д н и й. Не мене, а мою вiру в людей. Те, що я несу збитки, мене мало обходить, а те, що я жодними втратами не можу купить щиростi у людини, — те мене рве!
Л у ч и ц ь к а. Вас все занадто смутить: ви надзвичайного хочете… Люди як люди…
Б е з р о д н и й. Людину-то я чую… От ви менi дорогi не таланом своїм, не тим, що на його збирається люд, а своєю ясною вiрою у людей i в святу справу, своєю чистою як кришталь душею…
Л у ч и ц ь к а. Не хвалiть… не стою…
Б е з р о д н и й. В вас про себе i думки нiколи нема…
Л у ч и ц ь к а. Не хвалiть, не хвалiть… Не та я…
Б е з р о д н й й. Ви нi перед якою жертвою не зупинитесь…
Л у ч и ц ь к а. Не та я… не та я, кажу…