Л у ч и ц ь к а (усмiхаючись). Невже?
К в я т к о в с ь к а. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замiшавшись). Моя Марусенько, моя цiпонько! (Цiлує), їй-богу, брехня! Я тобi пiсля шепiтну, хто менi до вподоби… (Буцiм збентежено). Так отой смiв менi нав'язувать твої ролi… а я й руками, й ногами…
Л у ч и ц ь к а (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе є талан, тiльки дбай. Не все ж тобi реготух та цокотух грати, треба й до поважнiшого братись…
К в я т к о в с ь к а. Пiсля тебе? Пiсля Лучицької? Та швидше вмру!
Л у ч и ц ь к а. Що ж? Хiба мої ролi заказанi?
К в я т к о в с ь к а. Борони боже! На яку-небудь хвилю i стати на глум, на публiку! Йому то дарма, а менi яке катування! Ти — як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цiлує).
Л у ч и ц ь к а. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вiчно на ролях, — я можу й вийти…
К в я т к о в с ь к а (радiсно). Як? То правда? У нас чутка йде…
Л у ч и ц ь к а. Я не кажу напевне, а все може статись…
К в я т к о в с ь к а (з захватом). Невже? (Похопившись). I не думай i не гадай: ми без тебе загинемо… Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася… Так тому правда, що той хапа?
Л у ч и ц ь к а. Хто? Хто мене може вхопити?
К в я т к о в с ь к а. А Антось! (Пiдморгнула).
Л у ч и ц ь к а. Схаменись, що тобi в голову впало?
К в я т к о в с ь к а (пiдморгуючи). Бач, мене дорiкаєш, а сама подрузi не хочеш признатись.
Л у ч и ц ь к а (збентежено). Годi, не пустуй! То чиїсь жарти чи плiтки: нiхто мене не вхопить i з мого шляху не зiпхне! Чи тут, чи iнде, а я мого свiточа з рук не впущу!
К в я т к о в с ь к а (лукаво). А свiточ хiба помiша? Байдужiсiнько!
Л у ч и ц ь к а. Тобi жарти, а менi боляче…
К в я т к о в с ь к а. Ну-ну-ну! Не буду бiльше! (Цiлує). Так ти на масницях грати не будеш?
Л у ч и ц ь к а. Не знаю.
К в я т к о в с ь к а. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицiю бiгти… А ми всi так за тобою, так за тобою… мов у жалобi… Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потiш!
Обнявши, виходить, але зустрiчається в дверях з Кулiшевичкою й зупиняється.
В И Х I Д IX
Тi ж i Кулiшевич.
К у л i ш е в и ч. Куди розiгналась, дзиго? Постривай! (Лучицькiй). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всiх налякала… (Обнiма). Змарнiла, змарнiла… Ну i чого б ото, Марусе?
Л у ч и ц ь к а. Так чогось… простудилась, певно.
К у л i ш е в и ч. Чого доброго! А у нас брешуть, що нiби посварилась…
Л у ч и ц ь к а. З ким?
К у л i ш е в и ч. Та, не тобi кажучи, чи з Жалiвницьким, чи з Квiткою…
К в я т к о в с ь к а. З Квiткою, з Квiткою.
Л у ч и ц ь к а. З якої речi? Це мене просто iритує: нема чого, так хоч брехати з нудьги i другого вплутувати… (Скида шаль i вiялом почина махать у лице).
К у л i ш е в и ч. Та ти плюнь! Бачиш, вiн, нещасний, ника усюди, як тiнь сновига… ну, так вони i постерегли…
К в я т к о в с ь к а. Та й Жалiвницький волосся собi рве…
Л у ч и ц ь к а (нiяково). I не нещасний, i не сновига… а тiльки у кожного очi великi: всякому до мене дiло, всяк хоче покопирсать у чужому серцi…
К у л i ш е в и ч. Та цур йому, годi! Не варт i гнiватись! (Обнiма). От приходь на сцену, так всiм i роти зацiпиш!
Л у ч и ц ь к а. Ще не знаю… сили нема.
К в я т к о в с ь к а. Краще поберегтись.
К у л i ш е в и ч. Чого там? Удар лихом об землю, та скоком, та боком! (Сiпа її). Ох, нiколи, треба бiгти… (Цiлує). Тривай, i забула! Ще менi отой гладкий нав'язав до тебе листа… Чи не згубила?..
К в я т к о в с ь к а (постерiгши, мiмiкою). Ну, менi пора! Бувайте! (Хутко виходить).
К у л i ш е в и ч (пошукавши). Ось вiн, ось!
Л у ч и ц ь к а (чита). Що-о? Що? "Без вас зовсiм свободно обiйтись можна. З Квятковською пiде увесь репертуар… щоб тiльки ви заявили…" Я кручу та деру носа?
К у л i ш е в и ч. Що вiн, белени об'ївся, чи що?
Л у ч и ц ь к а (чита). "Ви за чужою спиною тiльки й турбуєтесь своїми сердечними справами" (Рве листа). Та як вiн смiє таке писати? Яке право має мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю? Шкуру з м'ясом здер! (Нервово плаче).
К у л i ш е в и ч. Голубонько! Заспокойся, плюнь на його! Хiба ти у його служиш, хiба йому чим повинна? От проклятий! Ще менi такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в вiчi! Це його Катря пiдстроїла.
Л у ч и ц ь к а. Не може бути… Вона тут жаловалась…
К у л i ш е в и ч. Вiр отiй пройдi!
Л у ч и ц ь к а. А, все їдно! Скажи йому, — я не можу писати, — що я кидаю сцену: хай роздає ролi кому хоче… а хай до мене своїми брудними руками не касається…
К у л i ш е в и ч. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездолшiх Безродного, безневинного чоловiка.
Л у ч и ц ь к а. Є всьому мiра: не можу ж я таких образ зносити.
К у л i ш е в и ч. Цього не буде, швидше полетить Котенко…
Л у ч и ц ь к а. Боже мiй! Життя своє оддаєш, кров точиш по краплi — i така вдяка!
К у л i ш е в и ч (обнiма). Голубонько, рiднесенька! Та я сама йому за тебе очi видеру… ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить).
Л у ч и ц ь к а (по виходi). Няню! Дайте менi краплi… там на столику…
В И Х I Д Х
Лучицька i Палажка.
П а л а ж к а (подає). Знов не гаразд?
Л у ч и ц ь к а. Тут дадуть i оправитись?
П а л а ж к а. Та плюнь ти на них, давно кажу… Ось, я й забула, тобi, квiточко, лист… (Шукає довго).
Л у ч и ц ь к а. Од кого ще? (Одставля краплi, не пивши). Од Антона Павловича? Ой, що вiн? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Якi палкi слова… вогнем писанi… займають серце… зневажене, розшарпане… яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Принада до неї, рида).
П а л а ж к а (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?
Л у ч и ц ь к а (нервово, рида). Нi, не образив… а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мiй ясний розцвiт талану вкинув заразу…
П а л а ж к а (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та вiн тебе без пам'ятi коха, вiн тебе свата тепер.
Л у ч и ц ь к а. Хiба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мiзерiєю, що моя воля рветься на клоччя… Я не можу перемогти себе…
П а л а ж к а. Та в чiм перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу… Виходь замiж, квiточко, — в тiм i порада!
Л у ч и ц ь к а. Нi, няню: в тiм не порада, а зрада!
П а л а ж к а. Свят, свят! Що ти?
Л у ч н ц ь к а. Зрада, зрада!
П а л а ж к а. Яка? Кому?
Л у ч и ц ь к а. Боговi! Вiн мене надiлив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втiхою… i я хитаюсь, хитаюсь уже…
П а л а ж к а (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб — то свiтова рiч; святе вiнчання — од бога… То ж отi твої кiятри — од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я подiлося? Все у цiм пеклi згорiло!
Л у ч и ц ь к а. Няню! Се дiло велике i чисте: воно наставля на розум людей, проводить високi думки…
П а л а ж к а. I не кажи! I не второпаю, i слухать не хочу! Дворянська, панська дитина — i таке… чисто безсоромний сором i грiх! I щастя тут тобi не буде нiколи! Що тобi з того, що заляскають, — утiха велика? Ну, гостинцi ще, як дорогi, то нiчого собi, нехай; а то бiльше вiниччя кидають… Тпху на їх, та й годi! (Пiдходить, ласкає, цiлує). Послухайся мене, зiрочко, — я ж тебе так люблю, — залиши оте все i виходь замiж за чоловiка поштивого, закоханого; i його ж тобi богом послано… i твоя матiнка на тiм свiтi порадується. Заживете собi ладком; буде у вас, як у вiночку, в господi; розквiтнеш ти знову в розкошах та в божiй любовi; дiточками-янголятками втiшатимешся; я їх доглядатиму… Та якого ж ще тобi раю?
Л у ч и ц ь к а (лама руки). Няню, не спокушайте мене…
П а л а ж к а. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його… вiн тут… змагайся сама з ним.