Лежачи в шезлонгу й підкріплюючи свої моральні сили навколишніми розкошами, а фізичні — великою кількістю смачної їжі, Том намагався об’єктивно оцінити своє минуле. Останні чотири роки були здебільшого коту під хвіст, і він цього не заперечував. Кілька випадкових підробітків, довгі й нестерпні періоди безробіття, які призвели до того, що від постійної потреби в грошах він втратив віру в себе, а також злигався з якимись недоумками, аби лише не бути самотнім або через вигоду, яку вони могли йому запропонувати, хай навіть тимчасово, як це було з Марком Прімінґером. Небагато причин для гордості, зважаючи на те, що колись він приїхав до Нью-Йорка, сповнений надій на яскраве майбутнє. Хотів стати актором, хоча у свої двадцять років не мав ані найменшого уявлення, як важко це може бути. У нього не було ані підготовки, ані таланту. Але він думав, що таланту йому не бракує і треба лишень показати продюсерові кілька своїх пародій на кшталт «театру одного актора» — приміром, як місіс Рузвельт після відвідин клініки для неодружених матерів робить свої записи під назвою «Мій день», та й по всьому — однак три категоричні відмови відбили в нього все бажання й поховали його надії. У нього не було заощаджень, тому він узявся за першу-ліпшу роботу на вантажному судні, що перевозило банани, яка принаймні допомогла йому вибратися з Нью-Йорка. Він боявся, що тітка Дотті звернулася до поліції, аби знайти його в Нью-Йорку, хоча в Бостоні він не вчинив нічого поганого, лише втік із дому, щоб знайти своє місце у світі, як робили це до нього мільйони інших юнаків.
Його найбільшою помилкою було те, що він ніколи не тримався одного місця, подумав Том, як-от тієї роботи в бухгалтерії універмагу, яка могла перерости в щось більше, якби він не зневірився у повільному просуванні щаблями кар’єрної драбини. Правду кажучи, у тому, що йому завжди бракувало наполегливості, він певною мірою звинувачував тітку Дотті, яка в дитинстві ніколи не вірила в нього, чим би він не займався. Коли йому було тринадцять, він узявся розвозити газети й отримав від редакції срібну медаль «За ввічливість, гарну службу й відповідальність». Том пригадував той час і наче дивився на зовсім іншу людину — тоді він був худорлявим хлопчиськом, який постійно шмигав носом, але таки зміг отримати ту срібну медаль. Тітка Дотті особливо ненавиділа його, коли Том хворів. Вона брала носовичок і з такою люттю витирала йому носа, що мало його не відривала.
Том корчився, коли згадував про це, лежачи у своєму шезлонгу, але корчився елегантно, поправляючи при цьому складки на штанях.
Він пригадував усі клятви, які давав собі ще у восьмирічному віці, обіцяючи втекти від тітки Дотті, пригадував жорстокі сцени, які йому тоді уявлялися: як тітка Дотті намагається втримати його в будинку, а він відбивається від неї кулаками, кидає на підлогу й душить її, а тоді зриває з сукні її велику брошку й сотню разів устромляє її у тітчине горло. Він утік, коли йому було сімнадцять, але тоді його повернули. Він утік знову, коли йому було двадцять, і того разу йому пощастило. А тоді його до болю вразила власна наївність і те, як мало він знав про справжній світ, наче більшість свого часу він витратив на ненависть до тітки Дотті й вигадливі плани, як би від неї утекти, а тоді вже не було коли вчитися й дорослішати. Він пригадав, як почувався тоді, коли його вигнали з роботи на складі в перший же місяць перебування у Нью-Йорку. Він пропрацював там менш як два тижні, бо йому бракувало сили по вісім годин на день підіймати важезні кошики з апельсинами. Коли його звільнили, Том подумав, що це було страшенно несправедливо. Тоді він вирішив, що у світі повно таких Саймонів Леґрі, а для того, щоб працювати на його складі, треба бути таким міцним і кремезним, як горила, інакше доведеться померти з голоду. Він пригадав, що одразу після звільнення поцупив хлібину з прилавка гастроному, приніс додому й жадібно поглинув її, переконаний, що світ винен йому не лише цю одну хлібину, а щось набагато більше.
— Містере Ріплі? — До нього схилилась одна з англійок, яка днями опинилась поряд із ним на канапі під час чаювання. — Ми хотіли поцікавитись, чи не бажаєте приєднатися до нас і зіграти партію у бридж? Гра розпочнеться десь за п’ятнадцять хвилин.
Том ґречно випростався у шезлонгу.
— Дуже вдячний за запрошення, але я радше залишуся на палубі. До того ж я не найкращий гравець у бридж.
— Ох, та ми теж! Ну що ж, тоді іншим разом. — Вона посміхнулась і пішла.
Том знову примостився у шезлонгу, натягнув кашкета на очі й схрестив на грудях руки. Він знав, що своєю замкнутістю і байдужістю до компанії інших людей він викликає плітки серед пасажирів корабля. Адже він не запрошував на танець жодну із тих дурненьких дівчаток, які, хихикаючи, поглядали в його бік під час вечірніх танців. Він уявляв собі домисли пасажирів: «Невже він американець? Гадаю, що так, але він поводиться так, наче зовсім не американець, хіба ні? Більшість американців такі галасливі. А він страшенно стриманий, хоча на вигляд йому не більш як двадцять три. Мабуть, у нього на думці щось дуже серйозне».