Мардж вийшла на терасу зі склянкою мартіні.
— Он там мій будинок. — Вона показала на нього. — Бачиш? Білий, квадратний, із темно-червоним дахом, темнішим, ніж у сусідніх будинків.
Розгледіти його серед інших будинків було майже неможливо, але Том удав, ніби бачить його.
— Ти тут уже давно?
— Рік. Провела тут минулу зиму. Ото була зима! Дощило ледь не кожного дня, усі три місяці!
— Нічого собі!
— Угу. — Мардж потягувала своє мартіні й задоволено поглядала на маленьке містечко. Вона теж надягла купальний костюм яскраво-червоного кольору, а зверху накинула смугасту сорочку. Вона виглядала непогано, подумав Том, і навіть мала гарну фігуру, якщо вам до смаку не надто худорляві дівчата. Але Томові такі не подобались.
— Наскільки я знаю, Дікі має вітрильника, — сказав Том.
— Так, «Піпі». Це скорочено від «Піпістрелло»[9]. Хочеш його побачити?
Вона знову показала на якийсь нерозбірливий предмет унизу біля невеличкого причалу, який можна було розгледіти з краю тераси. Майже всі вітрильники виглядали однаково, але Мардж пояснила, що вітрильник Дікі більший за інші й має дві щогли.
На терасу вийшов Дікі й налив собі коктейль із глечика на столі. На ньому були погано попрасовані білі парусинові штани та лляна теракотова сорочка під колір його засмаги.
— Вибачай, що без льоду. Я не маю холодильника.
Том посміхнувся.
— Я привіз тобі купальний халат. Твоя мама казала, що ти просив. А також кілька пар шкарпеток.
— Ти знаєш мою маму?
— Мені пощастило познайомитися з твоїм батьком незадовго до того, як я покинув Нью-Йорк, і він запросив мене до себе на вечерю.
— Справді? То як там моя мама?
— Вона сиділа з нами цілий вечір. Але мені здалося, що вона швидко втомлюється.
Дікі кивнув.
— Цього тижня я отримав листа про те, що їй стало трохи краще. Принаймні немає якихось видимих погіршень, правда?
— Гадаю, що немає. Мені здається, що кілька тижнів тому твій батько мав більше приводів для хвилювання. — Том завагався. — Він трохи хвилювався через те, що ти не хочеш повертатися додому.
— Герберт завжди через щось хвилюється, — відказав Дікі.
Мардж зі служницею винесли з кухні паруючі спагеті, велику тарілку салату й нарізаний хліб. Дікі й Мардж завели розмову про розширення якогось ресторану неподалік від пляжу. Власник збирався збільшити терасу, щоб було місце для танців. Вони обговорювали це повільно, не минаючи жодної деталі, ніби мешканці невеликого містечка, яких цікавлять найменші зміни, які відбуваються навколо. Том не мав що сказати.
Більшість часу він оглядав персні Дікі. Йому сподобались обидва: великий квадратний зелений камінь у золотій оправі на середньому пальці правої руки та перстень із печаткою на мізинці іншої руки, більший і кращий, ніж той, що його носив містер Ґрінліф. У Дікі були довгі кістляві пальці, трохи схожі на його власні, подумав Том.
— До речі, перед від’їздом твій батько показував мені верфі компанії «Бурк-Ґрінліф», — сказав Том. — Він розповідав, що там багато змінилося, відколи ти поїхав. Побачене мене дуже вразило.
— Мабуть, він і роботу тобі пропонував. Він завжди шукає перспективну молодь. — Дікі обертав виделку, акуратно накручуючи на неї спагеті, а тоді запхав її до рота.
— Ні, не пропонував. — Том відчував, що обід минає геть кепсько, гірше нікуди. Невже містер Ґрінліф повідомив Дікі, що він приїде, аби напучувати його повернутись додому? Чи, може, в Дікі просто був поганий настрій? Одне він знав напевне — Дікі дуже змінився, відколи Том бачився з ним востаннє.
Дікі приніс відполіровану кавоварку-еспресо майже два фути заввишки[10] і встромив вилку в розетку на терасі. За кілька секунд з’явилися чотири невеличкі чашки кави, одну з яких Мардж віднесла на кухню служниці.
— У якому готелі ти зупинився? — запитала Мардж у Тома.
Він посміхнувся.
— Поки що ні в якому. Що можеш запропонувати?
— «Мірамар» тут найкращий. Є ще один готель, «У Джорджіо», але…
— Кажуть, що «У Джорджіо» в ліжку водяться пульчі, — перебив її Дікі.
— Це блохи. «У Джорджіо», звісно, дешевший готель, — серйозно сказала Мардж, — але сервіс…
— Паскудний, — докинув Дікі.