Нехай мине кілька днів, подумав Том. Найперше, що йому потрібно — сподобатись Дікі. Він прагнув цього понад усе на світі.
9
Том прочекав три дні. Четвертого дня близько полудня він спустився на пляж і побачив Дікі — той був сам і на тому ж місці, де Том побачив його вперше, навпроти сірих скель, що простягалися з суходолу аж у глиб пляжу.
— Доброго ранку! — гукнув Том. — Де Мардж?
— Доброго ранку! Напевне трохи запрацювалась. Вона скоро прийде.
— Запрацювалась?
— Мардж письменниця.
— Ага.
Дікі затягнувся італійською цигаркою, яку тримав у кутику рота.
— Де ти пропадав? Я думав, що ти поїхав.
— Хворів, — недбало кинув Том і розстелив на піску свій рушник, але не надто близько від рушника Дікі.
— А, живіт скрутило, як буває після приїзду в усіх туристів?
— Завис між життям і туалетом, — посміхнувшись, відказав Том. — Та я уже в порядку. — Насправді ж він був такий слабкий, що йому бракувало сил навіть вийти з готелю, але він повзав підлогою свого номера від однієї сонячної латки до іншої, намагаючись упіймати промені, що проникали крізь вікна, аби не виглядати таким білошкірим, коли наступного разу піде на пляж. А останні крихти своїх сил він спрямував на вивчення італійського розмовника, якого придбав у вестибюлі готелю.
Том спустився до моря, упевнено заглибився до пояса та взявся хлюпати водою собі на плечі. Зайшов трохи далі, аж вода сягнула його підборіддя, трохи поплавав, а відтак повільно вийшов на берег.
— Чи можу я чимось пригостити тебе в готелі перед тим, як підеш додому? — запитав Том у Дікі. — І Мардж теж, якщо вона прийде. Я б хотів віддати тобі купальний халат і шкарпетки.
— О, так. Дуже дякую за запрошення, я б залюбки чого-небудь випив. — Він повернувся до читання італійської газети.
Том розтягнувся на своєму рушнику. Він чув, як годинник у містечку пробив першу.
— Схоже, Мардж уже не прийде, — озвався Дікі. — Мабуть, підемо без неї.
Том підвівся. Вони рушили до «Мірамару» і майже не говорили, лише Том запросив Дікі пообідати з ним, а Дікі відмовився, бо його служниця уже приготувала обід, який чекає на нього вдома. Вони піднялися до Томового номера. Дікі приміряв купальний халат і приклав шкарпетки до босих ступень. І халат, і шкарпетки були йому якраз, і, як Том і сподівався, Дікі дуже сподобався колір халата.
— І ще ось це, — сказав Том, виймаючи з шухляди комода квадратний пакет, загорнутий в аптечний папір. — Мама передала тобі краплі для носа.
Дікі посміхнувся.
— Мені вони більше не потрібні. Колись у мене був синусит. Але я заберу їх.
Тепер у Дікі було все, подумав Том, усе, що він міг йому запропонувати. Тож він відмовиться і від випивки, Том навіть не сумнівався. Він провів Дікі до дверей.
— А знаєш, твій батько страшенно переймається тим, що ти не хочеш повертатися додому. Він попросив мене поговорити з тобою, прочитати гарну лекцію, чого я, звісно ж, не буду робити, однак я мушу повідомити йому якісь новини. Я обіцяв, що писатиму.
Дікі повернувся до нього, не відпускаючи дверної ручки.
— Не знаю, що там мій татусь собі понавигадував. Чим, на його думку, я тут займаюся — напиваюся до чортиків? Мабуть, узимку полечу на кілька днів до Америки, але я не збираюся там залишатися. Тут я почуваюся щасливішим. Якщо я повернуся жити до Америки, тато неодмінно причепиться до мене з роботою у «Бурк-Ґрінліф». І не дозволить малювати. Мені подобається малювати, і я вважаю, що це мені вирішувати, як я маю жити.
— Розумію. Але він казав, що не примушуватиме тебе працювати в його компанії, хіба що ти сам захочеш приєднатися до конструкторського відділу, а він запевняв мене, що тобі завжди подобалось створювати макети вітрильників.
— Ну… ми з татом уже обговорювали цю тему. У будь-якому разі дякую, Томе, що передав татове послання і одяг. Дуже люб’язно з твого боку. — Дікі простягнув йому руку.
Том не міг примусити себе потиснути її. Він був на межі провалу як у справі містера Ґрінліфа, так і своєї дружби з Дікі.
— Гадаю, що маю ще щось тобі розповісти, — із посмішкою сказав Том. — Твій батько відправив мене сюди тільки для того, щоб я переконав тебе повернутись додому.
— Що ти маєш на увазі? — насупився Дікі. — Оплатив дорогу?
— Так. — То був його останній шанс або зацікавити Дікі, або ж відштовхнути його остаточно. Зараз Дікі або розрегочеться, або з відразою хрясне за собою дверима. Та ось кутики його рота потягнулися вгору й на обличчі Дікі з’явилася уже знайома Томові посмішка.